Рибалки
Барбула майже з самiсiнького ранку сидiв перед дзеркалом i милувався своїм вiдображенням. Гарним, дуже гарним було вiдображення у господаря затону. А що вже жваве, а що вже прудке! Не встигнеш язика йому показати, як воно у вiдповiдь тут же показувало свого. Не встигнеш посмiхнутися до нього — а у вiдображення рот аж до вух розтягувався вiд смiху… Все життя милувався б ним!
Зрозумiло, що за таким приємним заняттям Барбула не одразу звернув увагу на стукiт i метушню пiд дверима.
— Хто там ще? — незадоволено запитав вiн.
— Це ми! — одразу пропищало кiлька тоненьких голосочкiв. — Це ми, карасики! Рятуйте нас!
Барбула поспiхом притулив дзеркало до старого чобота i вилетiв з житла.
На мить вiн зажмурився вiд слiпучого сонячного свiтла, що пронизувало затон до самiсiнького дна. А коли знову розплющив очi, то побачив, що на просторiй галявинi перед дверима його помешкання зiбрався досить-таки величенький натовп нажаханих чимось малюкiв.
— Щось трапилося? — запитав Барбула. — Чи знову припливла Зубатка?
— Нi, — пропищав найменшенький серед тих, що зiбралися. — Але це ще страшнiше, нiж Зубатка! Так вже смикається, так вже звивається! Може, воно також хоче нас спiймати?
— Зараз ми розберемося, що до чого, — вiдказав Барбула.
По дорозi мальки наввипередки розповiли йому про те, що на березi поруч з дитячим садком розташувалися двоє людей i почали закидати до затону невiдомих страховидл на ниточках, якi шалено звивалися. I в них, малькiв, просто душа сховалася в хвостиках, коли вони побачили таке…
Барбула заспiшив. Вiн одразу здогадався, з чим прийшли сюди люди i як називаються тi страховидла.
«Не могли собi пошукати iншого мiсця, — неприязно подумав господар затону про рибалок. — Хоча б вже всiлися там, де полює Зубатка… Лише малькiв наполохають…»
Проте коли вiн побачив, що на березi сидiли Сергiйко i Вiтько, його досада поступилася мiсцем перед веселою нетерпеливiстю. «Добре, що прийшли саме вони, — подумав Барбула i посмiхнувся. — Зараз я вам доведу, що не лише люди можуть грати в рiзнi iгри! Зараз я з ними розрахуюся за того мотузка!»
Бiля риболовних гачкiв вже зiбралися всi. мальки затону. Вони з острахом снували ближче до рятiвного очерету i не зводили круглих оченят з небачених ще страховиськ, котрi насправдi були беззахисними дощовими черв'ячками. Перед мальками, гордовито настовбурчивши плавцi, хизувався трохи старший за вiком карасик.
— Ет, ви, — зневажливо проголошував вiн, — дрiбнота зелена. Теж менi знайшли кого страхатися!
Зовсiм недавно цей карасик був таким же мальком, як i всi, хто тут зiбрався. Але це не заважало йому поводитися серед своїх молодших братикiв i сестричок точнiсiнько так, як поводиться, наприклад, першокласник у дитячому садку.
— Чи знаєте ви, скiльки я в своєму життi переплив океанiв i всiляких морiв! — безсоромно вихвалявся вiн, хоча насправдi нi разу не покидав своєї малесенької лiсової рiчечки. — Якi урагани на мене налiтали, якi шторми! Ет, що ви в цьому розумiєте, малявки!
На хвилину малеча забула про iснування страховидл i не зводила захоплених поглядiв з цього звитяжця.
— Чи знаєте ви, що я одного разу трохи не побився з самою Зубаткою? — брехав карасик далi. — А це менi — тьху та й годi. Ось подивiться, як я зараз розправлюся з цими пуцьвiрiнками!
— Зупинись! — крикнув йому Барбула.
Проте було вже пiзно. Карасик хоробро кинувся на черв'яка…
Вудочку злегка повело вбiк.
— Тягни! — заволав Вiтько. — Хiба не бачиш — клює!
Малюсiнький карасик довжиною з мiзинець описав в повiтрi срiблясту дугу i впав поруч з рибалками.
— Оце так акула! — розреготався Вiтько, хоча в душi страшенно заздрив своєму товаришевi. — Та що я кажу? Кашалот! Може, збiгати за вантажною машиною?
Сергiйко на те нiчого не вiдповiв. Вiн наживив вудочку i знову закинув її в рiчку.
З несподiванки малюки зацiпенiли. З роззявленими ротиками вони втупилися вгору, куди тiльки-но рвонувся їхнiй хоробрий старший братик. Вони не могли зрозумiти, що з ним сталося.
Доки вони роздумували над цим, гачок з черв'ячком з'явився знову. Проте карасика на ньому вже не було.
— Дядю Барбуло, ви не знаєте, куди зник наш братик? — запищали малюки.
— Може, вiн зараз ганяється за iншими страховиськами?
— Вiн у нас дуже-дуже хоробрий, вiрно?
— Невже й ми будемо такими хоробрими, га?
— Ваш брат дурненький хвалько, а не смiливець, — вiдповiв їм Барбула. — Тiльки-но вiн постраждав. I постраждав тому, що тiкав з моїх урокiв.