Бухтик iшов i похитувався, немов осiннiй листок пiд вiтром. Його вуста безперервно ворушилися, а напiвзаплющенi очi, здавалося, нiчого перед собою не помiчали.
«Що з ним? — стривожено подумав батько. — Чи не захворiв вiн часом?»
А Бухтик все йшов, i старому водяниковi довелося вiдступити убiк, аби не зiткнутися з сином.
I все ж Бухтик зiткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стiною власного будинку.
Стiна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба i ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звiдкiля та взялася.
Бухтикова неуважнiсть пояснювалася дуже просто. Вiн розробляв теорiю перекладу на мову водяникiв.
При цьому Бухтик мiркував приблизно таким чином: «Для того, аби людськi вiршi стали справдi водяницькими, потрiбно як слiд розiбратися в тому, чим саме люди вiдрiзняються вiд пiдводних мешканцiв. Тут, як я розумiю, нiяких складнощiв не iснує. Люди, наприклад, мають власну тiнь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на сушi, а водяники, навпаки, у водi. Звiдсiля можна зробити висновок, що i до людських вiршiв потрiбно пiдходити навпаки. Себто не з початку, а з кiнця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом i нiяким iншим…»
Отак Бухтик i йшов. Отак вiн i мiркував. I невiдомо, куди б зайшов, якби не стiна власного будинку.
Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, i сказав:
— Синку, мене непокоїть твiй вигляд. Ти геть змарнiв. Може, тобi треба трохи полежати в лiжку?
Вiд несподiванки Бухтик здригнувся i лише тепер побачив батька.
— Навiщо менi те лiжко? — запитав вiн. — Що я там загубив?
— А хiба в лiжко треба лягати лише тодi, коли щось загубив? — слушно зауважив господар затону, — Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати, вiдпочити. Бо в тебе й справдi дуже втомлений вигляд.
— В мене вигляд такий, як завжди, — заперечив Бухтик i помацав чоло, на якому вже з'явилася чималенька гуля. — Просто… нi, мабуть, ти цього не зрозумiєш.
— Що ти таке верзеш? — обурився Барбула. — Це я не зрозумiю?
Бухтик стенув плечем.
— Справа в тому, що я перекладаю вiршi, — сказав вiн. — Тобi вiдомо, що це таке?
— Ще й як вiдомо, — вiдказав Барбула. — Хто, як не я, навчав тебе всiляким примовкам та заклинанням?
— Зачекай, батьку, — зупинив його Бухтик. — Тут зовсiм про iнше йдеться. Позавчора Сергiйко прочитав менi такi вiршi, такi вiршi! Важко навiть сказати якi! Тож я вирiшив перекласти їх з людської мови на нашу, водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать?
Барбулi вiдлягло вiд серця. Пiдводне життя знову почало здаватися йому чарiвним.
— Звiсно, хочу! — сказав вiн. — А про що вони?
Бухтик не вiдповiв. Вiн потер долонею чоло, напевно, згадував початок. Потiм заплющив очi i поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед i вигукнув:
— Я ам!
Барбула вiдсахнувся.
«Ой, лишенько! — злякано подумав вiн. — Що це з ним? Того й диви, кусатися почне. Нi, зовсiм мiй хлопчик з глузду з'їхав!..»
Але тут Бухтикiв голос почав звучати стишено i задушевно:
— Я ам елачан в узорг юлбюл…
Пiсля цих слiв Бухтик розплющив очi i задоволене поглянув на батька.
— Ну як, подобаються тобi цi вiршi? — запитав вiн. — Я переконаний, що такого перекладу на мову водяникiв не зробив ще нiхто. Одне лише «юлбюл» чого варте! Юл-бюл, юл-бюл! Нiби на власнi очi бачиш, як падають в нашу рiчку дощовi краплини, нiби на власнi вуха чуєш, як вони булькають: буль-буль! Юл-бюл!
— Слухай-но, Бухтику, — обережно, аби не образити сина, почав Барбула. — Я вiрю, що юл-бюл звучить чудово. Бiльше того, я вiрю, що ти зовсiм здоровий. I все ж переконаний, що тобi треба негайно лягати в лiжко.
— Чому ти менi все про лiжко говориш? — образився Бухтик. — Я почуваю себе так добре, як ще нiколи не почував.
Барбула заперечливо похитав головою.
— Я не певний цього. Ну подумай сам: хiба може язик здорової iстоти вимовляти такi слова, якi я щойно чув? Не може.
— Нiчого ти, виявляється, не зрозумiв, — засмутився Бухтик. — Це ж переклад, невже тобi неясно? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кiнця до початку, i тодi кожен зрозумiє, про що йде мова.
Барбула наморщив чоло i з зусиллям проказав тi слова, котрi щойно вимовляв син. Зненацька обличчя його просяяло, заяснiло нiби по ньому ковзнув сонячний зайчик. Вiд захвату вiн так ляснув Бухтика долонею по спинi, що бiдний винахiдник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.
— Так це ж чудово! — вигукнув вiн. — Це ж просто дивовижно! Не розумiю лише, чому тобi закортiло вивернути їх до невпiзнання?
— Я їх не вивертав, — похмуро заперечив Бухтик. — Я їх лише переклав.
— От-от! Такi вiршi — i перекладати! Нiби це рiч якась. Ех, Бухтику, Бухтику… Перекласти такi вiршi! «Люблю грозу в начале мая…» Це ж про нас, розумiєш? Ми коли прокидаємося? В травнi. А що нас розбуджує — пам'ятаєш?