— Та я просто так… — схаменувся Сергiйко. — Зачекай, я не те хотiв сказати!
Але Бухтик вже повернувся до нього спиною i щез у лiсi.
Обидвi матерi промокли наскрiзь i тепер тремтiли вiд холоду.
— Тiльки б зустрiти людей, — вибиваючи зубами частий дрiб, казала Олина мама. — Хоча б одну людину зустрiти!
— Або вийти на iншу дорогу, — пiдтримувала її Сергiйкова мама. — Нехай вона буде найгiршою, лише б вивела кудись!
— А туман, здається, почав розходитися, — зауважила через деякий час Олина мама. — Бачите, як посвiтлiшало?
— Бачу, — згодилася Сергiйкова мама i раптом вигукнула: — Дивiться — дорога!
I вони наввипередки подалися по нiй.
Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бiк вишикувалося кiлька будинкiв з великими прозорими вiкнами.
— Та це ж наш санаторiй! — в один голос вигукнули мами.
Їм назустрiч вже бiгли Оля з Сергiйком.
— Матусю, ти приїхала! — ще здалеку гукала Оля. — Нарештi ти приїхала!
Мати пригорнула до себе доньку i заходилася цiлувати її так, нiби кiлька рокiв не бачила.
— Коли б ти тiльки знала, — сказала вона через хвилину, — що з нами трапилося по дорозi!
— Ось бачиш, — Оля з-пiд маминої руки подивилася на Сергiйка сяючими очима. — Я ж тобi казала, що з моєю мамою завжди щось трапляється!
А неподалiк вiд них, за густими ожиновими кущами зачаївся Бухтик.
— Вони поїдуть… — з розпачем шепотiв вiн сам до себе. — Тепер вони напевно поїдуть. А я… тодi мене все одно що й не буде на свiтi!
З чого все почалося
— Трохи не забув, — сказав тато i знову схилився над сумкою. — Я ж тобi подарунок привiз!
I ось на Олинiй долонi лежить чудернацька пухнаста iграшка. Спочатку Оля подумала, що це Чебурашка. Проте в Чебурашки повиннi бути великi вуха. I великi очi. А в цiєї й не розбереш — чи то вуха, чи то рiжки. I очi iграшка мала зовсiм iншi, i вуста в неї склалися так, начебто вона ось-ось вимовить: «Бу-бу-у…» А на обличчi сяяла така зворушлива усмiшка, що Оля не втрималася i мiцно притиснула таткiв подарунок до щоки.
— Подобається? — запитав татко.
— Ще й як! — щиро вигукнула Оля. — Тепер це буде моя найулюбленiша iграшка!
— I яке ж ти збираєшся дати їй iм'я?
— А хiба в неї немає iменi?
— Нема, — сказав татко. — Вона ще без iменi живе.
— Тодi… тодi я назву її Бухтиком.
— Дивне iм'я, — зауважив татко. — Але гарне. Що ж, нехай буде так.
Татко ще трохи посидiв поруч з донькою, потiм поцiлував її i пiднявся.
— Ну, видужуй швидше, — сказав вiн i вийшов з лiкарняної палати.
Бiльше Оля татка не бачила. Вiн не повернувся з польоту.
А Бухтик був його останнiм подарунком доньцi.
Це була наймовчазнiша дiвчинка в усьому лiсовому санаторiї.
В їдальнi вона сидiла навпроти Сергiйка. Мляво копирсала виделкою, знехотя випивала компот i першою пiдводилася з-за столу.
Iншi дiвчатка з таємничим виглядом перешiптувалися мiж собою, переглядалися, а Оля мовчала. Iншi дiвчатка з цiкавiстю позирали на мiсцеву знаменитiсть Вiтька Капустiна. В санаторiї вже кожному було вiдомо, що в своєму шкiльному драмгуртку вiн грав найголовнiшi ролi. Вiд цих поглядiв Вiтько ставав поважним i гордовитим, мов той iндик.
Одна лише Оля жодного разу не поглянула на нього. Начебто такої славнозвiсної людини взагалi не iснувало. Отож не дивно, що одного разу Вiтько, ображений такою неувагою, сказав Сергiйковi:
— Подумаєш… Задавака якась, I чому це ти, Сiрий, просто очей з неї не зводиш?
Сергiйко вiдчув, як у нього запалали вуха.
— Не твоя справа, — буркнув вiн i схилився над тарiлкою.
А взагалi вiн i без Вiтькових натякувань ловив себе на тому, що весь час думає про цю дiвчинку з блакитними сумовитими очима. Жодного разу вiн не бачив, щоб вона до когось посмiхнулася чи сказала щось жартiвливе. Навпаки, Оля весь час трималася осторонь вiд усiх, i очi в неї часто були заплаканими… А чому? Аби хтось знав, як хотiлося Сергiйковi чимось їй допомогти чи хоча б втiшити! Але як це зробити, вiн не знав.
Кiлька разiв Сергiйко намагався заговорити до неї i не насмiлювався, бо Оля щоразу проходила повз нього з таким виглядом, нiби це був не Сергiйко Микитюк, учень п'ятого класу i чемпiон школи з плавання, а так… якесь порожнє мiсце.
Не було й дня, щоб Сергiйко годину, а то й двi не просиджував на лавцi, що стояла навпроти вiкон Олиної палати. Проте дiвчинка i на те не звертала нiякої уваги.
Врештi, Сергiйко зважився на останнiй вiдчайдушний крок. Вiн вирiшив написати записку. «Олю, не треба так сумувати, — мовилося в нiй. — Адже навколо стiльки друзiв, котрi кожної хвилини готовi прийти тобi на допомогу…»