— Я теж про це подумала, — пiдтакнула Квакуша Премудра.
— Ха, двi крапелини! — втрутився й собi Бухтик. — Вони й характерами схожi! I працювати люблять. Не те що деякi, — додав вiн, стишивши голос. — Згадай, як Оля трудилася бiля твоєї верби. Точнiсiнько так, як Чара бiля свого джерела!
Одна лише Омаша не брала участi в розмовi. Хоча теж не вiдривала погляду вiд дiтей. Проте на думцi в неї було зовсiм iнше.
«Ет, попалися б вони менi вночi… А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву пiд час свята Повного Мiсяця…»
— Всi зiбралися? — запитав Бухтик i жваво заплескав в долонi. — Увага! Даю сигнал!
Оля сидiла на березi i тремтiла вiд кожного шелесту.
— Вони вже зiбралися? — пошепки спитала вона. — I Бухтик, i Барбула?
— Думаю, що так.
— А на берег вони не вийдуть?
— Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нiчого не боятися. Вважай, що, крiм нас, тут нiкого немає.
— Я намагаюся вважати, — тремтячим голосом вiдказала Оля, — я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся…
По той бiк затону лунко вдарила хвостом рибина.
— Це сигнал нам, — сказав Сергiйко. — Можеш починати!
Край лукомор'я дуб зелений… —долетiло до слухачiв, що розсiлися у глибинi затону.
I золотий ланцюг на нiм: I день i нiч там кiт учений На ланцюгу кружляє тiм… [Переклад М. Терещенка]I всi мимоволi уявили собi цей дуб. На самiсiнькому краю непрохiдної лiсової гущавини, куди навiть ворон не залiтає, стоїть вiн, могутнiй i незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезнiй кронi… А десь, зовсiм поруч, грiзно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.
Дива там: лiсовик там ходить, Русалка на гiллi сидить…— Точнiсiнько як у нас, — захоплено прошепотiла Чара. — Русалки — це ми, а лiсовик — то Даваня…
Барбула застережливо приклав пальця до вуст, i маленька русалка слухняно замовкла.
А Оля читала далi:
I тридцять витязiв чудових Iз хвиль виходять смарагдових, I з ними їх ватаг морський…I знову у всiх перед очима постала гущавина дрiмучого пралiсу. Пролунав скрегiт рiнi пiд важкими, розмiреними кроками морських витязiв, що з'явилися iз смарагдових хвиль… Прозвучав у настороженiй тишi безтямний регiт пугача. Цей регiт нiби сповiщав про те, що незабаром над пралiсом пролетить ступа з бабою-ягою, i горе тому, хто трапиться їй на дорозi…
Вiдбринiв над затоном схвильований голос Олi.
Вже давно дiти пiшли до санаторiю, а пiдводнi мешканцi все ще сидiли в глибокому зацiпенiннi.
Нарештi Барбула пiдвiвся з каменю, оглянув усiх строгим поглядом i врочисто почав:
— Вiднинi я, господар усiх навколишнiх мiсць, наказую цей затон надалi iменувати Лукомор'ям. А вiльху, пiд якою сидiла Оля, iменувати дубом зеленим…
— Але ж не може вiльха бути дубом, — нагадав Бухтик.
— Прошу замовкнути! — владно прогримiв голос господаря затону. — Як я наказав, так тому й бути, ясно тобi?
— Ясно, — знiтився Бухтик. Таким свого батька вiн ще нiколи не бачив.
— То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дiзнайся у свого товариша Сергiйка адресу ватага морського i напиши йому вiд мого iменi листа. Так, мовляв, i так, добридень тобi, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вiтання вiд ватага рiчкового Барбули! Ну, i так далi… — I, дивлячись синовi в очi, строго закiнчив: — Тiльки щоб менi без перекладiв було, зрозумiв?
— Зрозумiв, — виструнчився Бухтик.
Коли пiдводнi мешканцi почали розпливатися по своїх домiвках, до брата наблизилася Омаша.
— Ти не змiг би запросити на свято Повного Мiсяця своїх товаришiв? — скрадливим голосом попрохала вона. — Ну, хоча б одного Сергiйка.
— Це можна, — вiдказав Бухтик. — Менi неважко i весь санаторiй запросити.
— Це вже зайве. Достатньо одного Сергiйка. Обiцяєш?
— Обiцяю, — запевнив Бухтик.
О, коли б то вiн хоч трохи замислився над дивною пропозицiєю старшої сестри! Тодi б вiн, безперечно, вiдвiв би небезпеку, котра загрожувала його товаришевi.
Та цього разу думати Бухтиковi не хотiлося. Вiн ледве дочекався, коли заздрiсна Омаша вiдпливе подалi. Тодi вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергiйкiв подарунок i почав розглядати пiжаму.
— Гарна рiч, — врештi зауважив вiн. — Дуже гарна. Шкода таку пiдкладати пiд себе. Нi, я спочатку хоч трохи походжу в нiй. А там буде видно.
Квiти для Олi
Нiхто не знає, був тiєї ночi Бухтик видимим чи нi. Все одно в густому нiчному мороцi його обличчя нiхто не розгледiв би. Могло здаватися лише, що вiд лiсової рiчки до санаторiю сама собою пливе свiтла пiжама. Пiжама зупинилася пiд Олиним вiкном, i на пiдвiконня лiг величезний оберемок квiтiв.