Вiн присiв на зрубi злощасного колодязя i гiрко засумував.
— Ти що, забув, що потрiбна вода? — гукала з санаторного порога тьотя Клава. — Чого ж ти там розсiвся?
— Вода потрiбна! — i собi вигукували кухарi. — Дiти без обiду залишаться!
Проте дядя Костя лише рукою махав у вiдповiдь i сумував ще бiльше.
За цiєю сценою з великою цiкавiстю спостерiгала трiйка друзiв, котра тiльки-но зiбралася пiд ялиною.
— Пiдемо подивимося, що там трапилося, — запропонував Сергiйко. — Може, зламалося щось?
Вони пiдiйшли до дядi Костi i Вiтько поцiкавився:
— Щось зламалося, еге ж?
— Нiби все гаразд, — сказав дядя Костя. — Напевне, вся справа в фiльтрi. Засмiтився, мабуть.
Дядя Костя був настiльки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика анi найменшої уваги. А, може, вiн дещо чув про спектакль i, як iншi, думав, нiби Бухтик — переодягнений хлопчик.
— Бач, всiм вода потрiбна, — невесело жалiвся вiн хлопцям. — Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи нi — це нiкого не цiкавить.
Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. I зненацька, нiби його хтось пiдштовхнув, зник в темному отворi. Через мить в глибинi колодязя пролунав гучний сплеск.
Дядя Костя пiдстрибнув, немовби його ошпарили.
— Що? Га? Упав? — вiн кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повiтрi, i загукав: — Хлопчику, чуєш? Ти живий?
Йому нiхто не вiдповiв. Лише далеко внизу дрiбненькими брижами хвилювалася темна вода.
I тодi дядько Костя вирiшив, що все пропало. Вiн охопив руками голову i стрiмголов кинувся до водокачки.
— А-а! — кричав вiн. — Це через мене хлопчик упав! Рятуйте!
I невiдомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю.
На крик слюсаря вже спiшила перелякана тьотя Клава.
Коли дядько Костя знову з'явився на порозi водокачки з великим мотком вiрьовки в руках, Бухтик сидiв на зрубi i простягав Сергiйковi мокру, зiжмакану пiжаму, рушник i жмуток водоростей.
— Я ж не знав, що там є фiльтр, — засоромлено пояснював вiн, — Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве вiдiдрав…
— Тепер зрозумiло, чому не працював насос, — сказав Сергiйко i квапливо, аби нiхто не побачив, закинув пiжаму i рушника подалi в кущi.
— Потiм заберемо, — пошепки сказав вiн друговi.
Дядько Костя з радощiв накинувся на Бухтика, мов шулiка на курчатко, i стис його в мiцних слюсарських обiймах.
— Яке щастя! — схвильовано бубонiв вiн. — Ти живий, живий! I яким лихом тебе занесло туди?
I знову так стиснув Бухтика, що в того аж кiсточки затрiщали.
— Сергiйко, рятуй! — простогнав Бухтик. — Ой, рятуй же мене!
Сергiйко хоробро кинувся на допомогу друговi. Проте вийшло ще гiрше — дядя Костя заодно прихопив i його.
— Та пустiть же нас! — з усiх сил боронився Сергiйко. — Ви краще насос включiть!
При згадцi про насос дядя Костя одразу ж вгамувався.
— Я вже сто разiв його включав, — сумно сказав вiн. — Все одно не працює.
— А ви спробуйте ще раз, — порадив Сергiйко. — Один-однiсiнький!
Дядя Костя стенув плечима. Все ж пiшов до водокачки i натис на кнопку.
Насос одразу запрацював потужно i рiвно. Дядя Костя остовпiв.
— Хто… хто це зробив? — хрипко запитав вiн.
— Бухтик, — вiдказав Сергiйко i показав на товариша. — Це його робота.
— Ти? — вражено скрикнув дядя Костя i знову широко розкрив свої обiйми. — Рятiвнику мiй рiдний, йди-но сюди! Розкажи, як тобi це вдалося?
Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись вiд подяки, вiн щодуху мчав до затону.
Спектакль
— Не хочеться менi iти на цей спектакль, — сказала Оля. — Шкода Бухтика.
Сергiйко замислився. I справдi, не дуже вдячна роль випала бiдолашному Бухтиковi. Весь час вiн мусив потрапляти в скрутне становище.
— Нiчого не поробиш, так вже написана казка, — нерiшуче вiдповiв Сергiйко.
— Все це правильно, — згодилася Оля. — I все ж таки шкода Бухтика.
— Гаразд, — сказав Сергiйко. — Я йому передам, аби вiн не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.
Оля повеселiшала i почала збиратися до клубу.
Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторiй знав про те, що роль бiсеняти у казцi виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким iменем Бухтик.
— Ну просто тобi викапаний бiсик! — гаряче доводила своїй сусiдцi бiлява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостiйно мандрувати по дахах i деревах. — А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо вiдчайдушний! Ти чула, як вiн смiливо стрибнув у колодязь?
— Чула, — вiдказувала сусiдка i не зводила погляду з завiси.
Прийшли не лише дiти. Чимало було i дорослих. Бiля входу примостився дядя Костя. Неподалiк вiд сцени сидiли Микола Володимирович i тьотя Клава. Вони посунулися, звiльнюючи мiсце для Олi.