I вже зовсiм не тому, що на переднiх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатнi кросовки з широкою чорною смужкою, а на заднiх скромнi синi кеди.
Справа в тому, що такої неуважливої i незграбної коняки у свiтi ще не було.
Не встигла вона вийти з-за лаштункiв i вiтально заiржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурiвка на переднiй лiвiй нозi. Заднi ноги наступили на ту шнурiвку — i коняка так гепнулася на пiдлогу, що аж пилюка здiйнялася мiж дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмiрковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим пiднялася з пiдлоги i взялася заклопотано чухати шию лiвою задньою ногою.
Пiсля цього їй довелося ще раз вставати з пiдлоги.
Вiд тої гупанини Вiтько-Балда трохи прийшов до тями i розгнiвано зашипiв на всю залу:
— Та ворушись же ти… шкапино нещасна!
— Сам ти шкапина! — образилася коняка. — Хто мiг подумати, що тут так темно!
I вона дiловито затупотiла до краю сцени. Переднi ряди на всяк випадок подалися трохи назад.
— Вiзьми її на плечi, — пошепки наказував Вiтько Бухтиковi. — Потiм зроби з нею три кроки i падай!
— Що ти менi пiдказуєш? — голосно обурився Бухтик. — Чому це я маю пiд нею падати?
I все ж Бухтик схопив коняку за хвiст. Зробив це вiн дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зi сцени в перший ряд. Саме туди, де сидiла тьотя Клава.
— Стiй! — скомандував Бухтик. — Замри! Зараз я тебе пiднiматиму.
Вiн спритно пiдлiз пiд живiт, натужився — i коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами i кросiвками.
— Ух ти, яка сила! — захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. — Це ж треба — таку коняку пiдняти!
Бухтик вдячно вклонився в бiк того голосу. Затим ще трохи пiднатужився i повiльно, немов штангу, пiдняв коняку на витягнутих руках.
I тут коняка показала, що крiм всього вона ще й норовиста, їй би спокiйно метляти в повiтрi кедами i чекати, доки Бухтик опустить її на пiдлогу. А вона замiсть цього несподiвано почала з усiєї сили дригати ногами. Коняка намагалася вирватися з чiпких рук бiсеняти.
Проте зробити це було не так вже й просто.
— Пусти, — нарештi заблагала вона i несподiвано гигикнула: — Ги-ги-ги! Ой, та вiдпусти ж, лоскiтне як!
Бухтик квапливо опустив коняку на пiдлогу, i вона, продовжуючи по-дурному хихотiти, якось боком загалопувала за рятiвнi лаштунки.
Вiтько Капустiн стояв у кутку сцени, онiмiло дивився на весь цей кошмар i мрiяв лише про одне — як би його швидше провалитися крiзь землю.
Спектаклю бiльше не iснувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись вiд реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку i витирав нею очi. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навiть пiп-Васько той, що пiд кiнець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, — навiть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькi щиглики, якими пригостив його Вiтько-Балда своєю тремтячою рукою.
А Бухтик стояв на краю сцени i кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло вiд радощiв. Здавалося, вiн мiг би кланятися без кiнця.
«Так ось вiн який! — подумала Оля i посмiхнулася. — Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. I що тiльки Вiтя Капустiн знайшов у ньому страшного?»
I вона подмухала на долонi, котрi аж заболiли вiд оплескiв.
Грибний похiд
Нарештi i гриби дочекалися свого часу.
Кiлька хвилин тому над лiсом пролетiла кореспондентка «Лiсової газети» Сорока. Вона голосно повiдомляла всiм, що з боку лiсового санаторiю до узлiсся наближаються десятки хлопчикiв та дiвчаток з козубами в руках. Не iнакше як вирушили в грибний похiд.
Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лiсу Даваня збуджено никав мiж кущами i нагадував:
— Не збиватися у натовп, ховайтеся поодинцi! Бо що ж це буде за гра, коли вони наповнять свої луб'янцi за якусь хвилину?
Звичайно, було б неймовiрно, якби чутки про грибний похiд не дiйшли i до вух Барбули. Тож господар затону зi своєю рiднею подався до вигину рiчки, — туди, де дерева стояли не так густо, а значить, i видно було набагато краще.
Зупинилися пiдводнi любителi видовищ у глибокiй ковбанi, яку затiнював невеличкий вiльховий гайок. Звiдси було добре видно, як Даваня гасав лiсом i давав останнi напучення своєму грибному вояцтву.
— А сам як вирядився! — насмiшкувато зауважив Барбула. — Фазан, та й годi!
Проте в душi вiн страшенно заздрив своєму старому приятелевi. Заздрив тому, що не до нього, а до Даванi прийшли дiти з козубами. Тому, що у лiсового господаря он скiльки грибних припасiв для дiтей, а в нього, Барбули, немає нiчого, окрiм води та водоростей… Врештi, заздрив тому, що вiн не може, як його приятель, гасати по суходолу i роздавати на всi боки цiннi вказiвки.