— Що каже основний закон водяникiв? — почала Омаша. — Вiн каже, що у свято Повного Мiсяця нiхто не має права втручатися у дiї русалок. А Бухтик його порушив.
— Iнакше вчинити я не мiг, — перебив її Бухтик. — Сергiйко мiй товариш.
— Правильно, — пiдтримав його господар затону. — А ти, Омашо, повелася дуже погано. Адже друзi Бухтика — нашi друзi. Це також закон…
— Та хiба вони нам друзi! — вигукнула Омаша i злiсно примружила очi. — Хiба друзi стануть знищувати мiй город, хiба вони стануть витягати на суходiл найкращу мою подругу? Нi, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди були й залишаться моїми ворогами… А є ще, до речi, один закон: мої вороги — вашi вороги! Є чи нема?
— Є, — мусив визнати господар затону. — Є такий закон.
— То ж бо й воно… А Бухтик порушив i цей закон: вiн допомагав моїм заклятим ворогам!
— М-мм… — тiльки й змiгся що сказати Барбула.
Важко, неймовiрно важко було на душi у господаря затону. Не вперше сперечалися Бухтик i Омаша, не вперше лаялися. Але ще нiколи справа не доходила до суду. I зараз вiн, як головний у затонi, негайно повинен щось вирiшувати. Це теж один iз їхнiх законiв. I рiшення, як ти його не крути, мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний… Але ж перед ним його власнi дiти!
I серце Барбули просто-таки розривалося вiд болю.
— Може, все ж таки помиритеся? — з надiєю запитав вiн по довгiй паузi.
— Нiзащо! — вигукнула Омаша. — Я йому цього не прощу нiколи.
— Не буду миритися, — вперто вiдказав i Бухтик. — Вона напала на мого найкращого товариша.
Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру.
— Ну що ж… — важко зiтхнув Барбула. — Тодi, Омашо, кажи, чого ти добиваєшся.
— З цього й треба було починати, — зауважила Омаша. — Я вимагаю, щоб в цьому затонi менi нiхто не заважав. Я вимагаю, щоб дiти з санаторiю були суворо покаранi…
— Чи не забагато ти хочеш? — ущипливо запитав Бухтик. — Завваж, що друзiв своїх в образу я не дам!
Омаша нiби й не чула його. Вона продовжувала:
— А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму.
— Цього ти нiколи не дочекаєшся! — вигукнув Бухтик.
— Ах, так… Тодi я вимагаю, аби вiн негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухiшому мiсцi! Сам!
Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворiшим покаранням.
— Це що — твоє останнє бажання? — нарештi обiзвався Барбула.
— Так, останнє, — вiдказала Омаша. — Я вимагаю, щоб вiн негайно, цiєї ж хвилини, покинув наш затон!
Барбула у вiдчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте вiн i в гадцi не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином.
— Але ж… Омашо, подумай… Як не є, а вiн твiй брат.
— Не треба менi такого брата!
Барбула перевiв тоскний погляд на сина.
— Що скажеш ти, Бухтику?
— Я не жалкую, що так вчинив, — вiдказав Бухтик. — Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям.
— Гм-мм… А що скажеш ти, Чаро?
У Чари тремтiли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися.
— Шкода менi Бухтика… I дiтей теж… — повiльно почала вона. — Дiти врятували йому життя там, в санаторiї. I змiцнили корiння верби…
— От-от, — пожвавiшав Барбула. — I вiршi вони нам читали.
— Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще — пообiцяй нам не чiпати дiтей.
— Нi, — вiдрiзала Омаша. — Нiколи!
— Тодi… тодi я теж пiду. З Бухтиком.
— Ну i йди собi на здоров'я! — пирхнула Омаша. — А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Анiскiлечки! Правильно, батьку?
Барбула не вiдповiв. Вiн думав. I вiд тих думок голова його ладна була розлетiтися на друзки.
«Чара, Бухтик… Та що ж це воно робиться? Як же менi жити без них? — журився вiн. — Невже нiчого не можна вдiяти?»
Нараз господар затону пiдвiв голову i обвiв своїх дiтей важким, мученицьким поглядом.
— Атож, — почав вiн. — Вдiяти, бачу, не можна нiчим. Треба когось висилати з затону. I моя батькiвська воля така, що у вигнання пiде не Бухтик, а ти!
I його вказiвний палець зупинився на Омашi.
Суходих
Пiсля вигнання Омашi господар затону зовсiм занемiг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусiднiй рiчечцi, i Барбула пообiцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад.
I все ж вiн страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що iнакше вчинити не змiг.
Господар затону повiльно плив дном рiчки i бурчав на весь свiт: на малькiв, котрi вiчно плутаються пiд ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пiзно сходити, зате рано вкладатися.
Барбула зiбрався було побурчати i на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому вiдбувалося щось надзвичайне, бо з вiкон i дверей раз по раз вилiтали тисячi повiтряних бульбашок.