«Молодцi вони, Сергiйко i Бухтик, — з теплотою подумав лiкар. — Якi ж вони молодцi! Не знаю, що б я i робив без них…»
— Чого зажурилися? — весело запитала Сергiйкова мама i тут же сама здогадалася чому: — Розумiю, вам дуже не хочеться розлучатися з усiм оцим…
I вона подивилася на пожовклий лiс, на принишклий, без жодних вже ознак життя, затон. Потiм перевела погляд туди, де осiннє небо зливалося з землею.
— Яка краса! — сказала вона. — Атож, на вашому мiсцi я також би зажурилася.
— Правду кажете, — пiдтримала її Олина мама. — Мiсця тут, можна сказати, казковi. От тiльки я до цього часу не збагну, як ми з вами заблукали в кiлькох кроках вiд санаторiю?
— Мамусю, я тобi потiм про все розповiм! — сказала вона i притисла до щоки маленьку кудлату iграшку. — Вона ж iще нiчого не знає, правда, Бухтику?
Бухтик промовчав. На його мордочцi свiтилася лагiдна i трохи загадкова посмiшка…