— Ти давно знаєш Олю?
— Нi, — чесно визнав Сергiйко. — А що з нею?
— От про це я з тобою i хотiв би поговорити. Давай-но разом їй допомагати. Я, здається, дещо вже придумав…
В палату Сергiйко влетiв за кiлька хвилин до вiдбою.
— I де це тебе носить? — одразу ж напосiвся на товариша Вiтько Капустiн. I тут же, не чекаючи вiдповiдi, врочисто повiдомив, що його майже одноголосно обрали старостою драматичного гуртка. При голосуваннi утримався лише Васько Миколаєнко, що з дванадцятої палати. Не iнакше, самому закортiло стати старостою… А ще вони вирiшили поставити казку, яку колись написав Олександр Сергiйович Пушкiн. Називається вона «Казка про попа i про наймита його Балду».
— Я, мабуть, вiзьму собi роль наймита Балди, — сказав Вiтько. — А Васько виконуватиме роль попа… — I Вiтько аж заходився вiд смiху. — Знаєш, що робить Балда з попом наприкiнцi казки?
— Знаю, — неохоче вiдповiв Сергiйко.
— Нi, ти скажи! — настоював на своєму Вiтько.
— Ну, дає йому три щиглi.
— Та ще яких! — сказав Вiтько i знову розсмiявся. — Ох i потанцює у мене цей Васько!.. А ти чим займався сьогоднi?
— Слухай-но, Вiтю, — повiльно почав Сергiйко. — Потрiбно врятувати одну людину.
— Врятувати? — перепитав Вiтько. — Звичайно! А яку людину?
— Чудову людину, — пояснив Сергiйко. Подумав i твердо додав: — Найкращу в свiтi.
Опiвночi вiн прокинувся. Кiлька хвилин полежав з розплющеними очима. Потiм зiскочив з лiжка i пiдбiг до вiкна.
В iзоляторi все ще горiло свiтло. На фiранцi проглядала згорблена тiнь Миколи Володимировича.
Отже, Олi не полегшало…
Шурхiт за вiкном
Сергiйко чемно привiтався i сiв на стiлець. Потiм показав на iграшку, яку Оля тримала в руках, i сказав:
— Вона дуже схожа на Бухтика.
— Та це ж i є Бухтик! — здивувалася Оля.
— Дуже схожа, — повторив хлопчик. — Схожа, як двi краплини води. Хiба що справжнiй Бухтик куди бiльший!
Очi у Олi стали круглими вiд подиву. Вона навiть пiдвелася на лiжку.
— Справжнiй? А хiба вiн iснує?
— Ще й як iснує! — вiдповiв Сергiйко. — Тiльки про нього мало хто знає.
— А ти знаєш? — запитала Оля.
— Звичайно! Ми з ним, можна сказати, друзi.
Оля знову заплющила очi. Сергiйковi навiть здалося, що вона заснула.
— Розкажи щось про нього, — нарештi тихо озвалася дiвчинка.
— Гаразд… Тiльки я почну з самого початку…
Невiдомо, що творилося в iнших мiсцях, а от над лiсовим санаторiєм дощi йшли вже третiй день пiдряд. Вони йшли та йшли, неквапливi, одноманiтнi i такi нуднi, що, мабуть, самi собi давно обридли.
Вiтько Капустiн десь роздобув дзеркало i тепер старанно прилаштовував його на стiнi.
— Тобi допомогти? — запитав Сергiйко.
Книжка, яку вiн щойно принiс з бiблiотеки, виявилася такою ж скучною, як i цей дощ за вiкном.
— Не треба, — вiдказав Вiтько. — Тут i одному нiчого робити. Зараз я його трохи пiдрiвняю — i готово!
— Навiщо воно тобi?
— Побачиш, — загадковим голосом вiдповiв Вiтько.
Сергiйко вiдклав книжку i пiдiйшов до вiкна.
Лiсовий санаторiй був збудований зовсiм недавно. Навiть запах дерева та фарби не вивiтрився ще як слiд. Стояв цей санаторiй у чудовому мiсцi — неподалiк вiд тихої рiчки, в неходженiй лiсовiй гущавинi. Тут, можна сказати, зроду-вiку не ступала ще людська нога. Якщо, звичайно, не брати до уваги мисливцiв, грибникiв та будiвельникiв. I хто ж, як не вони, хлопцi-новосели, повиннi першими дiзнатися, яка риба водиться в тутешнiй рiчцi i якi звiрi блукають в навколишнiх лiсах?
Та одразу ж по приїздi погода зiпсувалася: дощ, вiтер, калюжi, — i тепер, хочеться того чи нi, доводиться сидiти в надокучливiй кiмнатi.
Сергiйко зiтхнув так тяжко, що розбудив муху, яка до того мирно дрiмала на шибцi.
Муха лiниво злетiла у повiтря, трохи подзижчала над Сергiйком i всiлася йому на нiс. Напевне, спросоння їй здалося, нiби кращого мiсця для вiдпочинку в цiй кiмнатi немає. Сергiйко зморщив нiс вiд лоскоту i здмухнув її з носа. Проте здихатися вiд мухи було не так просто. Через якусь хвилину вона знову задзижчала над носом.
— От же ж причепа! — обурився Сергiйко i змахнув рукою.
Муха швидко злетiла в повiтря i тут же всiлася йому на вухо. Зопалу Сергiйко ляснув по ньому з такою силою, що аж у головi загуло.
— Ну, постривай же! — розлютився вiн.
А муха, мовби нiчого й не трапилося, вже сидiла на стриженiй потилицi Вiтька Капустiна. Сидiла, нахаба, i спокiйнiсiнько вмивалася… Сергiйко зiрвав з бильця рушника i наказав товаришевi:
— Вiтю, не рухайся! Я ж її зараз…