— Ану стiй, Зубатко! — вигукнув Барбула. — Не руш! Ти що це собi задумала?
Вiд грiзного голосу водяника щука дрiбно затремтiла i улесливо заметляла хвостом.
— Нiчого я не задумала, чесне щуче слово, нiчого, — скоромовкою зацокотiла вона. — Я всього лише в гостi пливу. До Омашi, вашої старшої доньки.
— Ти менi не крути хвостом, — зупинив її Барбула. — Де Омаша, а де дитячий садок. Ти що ж собi думаєш — закон не для тебе писаний?
— Для мене, для мене, — заторохтiла Зубатка. — Тiльки ж горе в мене: так заболiв переднiй зуб, так закрутив, що навiть в очах потемнiло. Ось i запливла помилково не туди. Велике вам спасибi, що вчасно зупинили, а то б зовсiм заблудилася.
— Гляди ж менi! — суворо застерiг Барбула. — Коли ще хоча б раз побачу тебе в цих мiсцях — не лише переднiй, але й iншi зуби заболять… Ану, геть звiдсiля!
Зубатка, задоволена тим, що вiдбулася легким переляком, майнула востаннє хвостом i щезла в пiдводних заростях.
А Барбула вмить забув про неї. Йому з думок нiяк не виходив Бухтик.
Добрий син у нього, нiчого не скажеш. Веселий, цiкавий до всього, а вже витiвник! Недарма ж по всiх усюдах про нього йде слава як про винахiдника, рiвного якому в пiдводнiй країнi ще не було.
Зовсiм недавно Бухтик, наприклад, змайстрував пiдводний телефон. Пiддивився в людей, котрi зводили величезнi будiвлi бiля затону — i змайстрував. I навiть проклав першу телефонну лiнiю вiд свого помешкання до батькiвського будинку… Все було б чудово, та, на жаль, про це дiзналася старша дочка водяника Омаша. А дiзнавшись, здiйняла такий крик, такий вереск, що Барбула поспiшив перенести свiй телефон до її хати. З того часу бiдний винахiдник позбувся спокою, його телефон не вгавав нi вдень нi вночi. Дiйшло до того, що Бухтик став ночувати у батька…
Коли Барбула нарештi дiстався до синового дому, сонце пiднялося високо над затоном.
— Агов, Бухтику! — закричав батько. — Ти дома?
Йому нiхто не вiдповiв.
За звичай з раннього ранку до пiзнього вечора в Бухтиковому помешканнi чулися шипiння свист та iншi незвичнi для пiдводних жителiв звуки Але зараз навколо панувала така тиша, що в Барбули вiд поганого передчуття завмерло всерединi. Невже з сином i справдi щось скоїлося?
Вiн перелiз через кам'яну загороду i зазирнув у вiкно. Але всерединi було темно, i роздивитися, що там твориться, не вдалося.
Тодi Барбула обiйшов навколо будиночка i постукав У дверi.
Мовчання.
Барбула хотiв було стукнути кулаком, щоб вийшло голоснiше, проте вчасно згадав, що з того вийшло минулого лiта. Тодi вiн також кiлька разiв грюкнув кулаком, а у вiдповiдь гримнуло так, що про це й тепер згадувати не хотiлося.
«А раптом сьогоднi буде те ж саме?» — подумав вiн i на всяк випадок проказав заклинання, яке, хоч i не завжди, все ж допомагало йому уникнути всiляких неприємностей:
Нещадний звiр, Лихий вогонь, З води Iди На оболонь!Зненацька дверi захиталися i стали потроху вiдчинятися самi. На всякий випадок Барбула вiдскочив убiк i припав до замуленого дна.
Проте цього разу нiщо не гримнуло.
Господар затону обережно пiдняв голову i вгледiв сина. Бухтик сидiв на колодi неподалiк вiд порога i, пiдтримуючи рукою пiдборiддя, дивився прямо перед собою. Так було завжди, коли вiн думав про щось важливе.
Барбула з полегшенням зiтхнув: Бухтик живий-здоровий i даремно вiн так хвилювався за нього.
— Де тебе носило стiльки часу? — приховуючи радiсть, суворим голосом запитав господар затону.
Бухтик повiльно перевiв погляд на батька.
— Там, куди ти мене посилав. Проходь, сiдай.
Проте Барбула проходити не дуже квапився.
— Менi й тут непогано, — вiдказав вiн. — Обридли твої вiчнi вибухи i грюкiт… Я й тут посиджу.
Бухтик важко зiтхнув.
— Зараз менi не до вибухiв, — сказав вiн. — Зараз в мене справи куди важливiшi.
— А що то за справи? — насторожився Барбула.
— Так… Думки всiлякi.
Думок Барбула не лякався. В усякому разi, вiн знав, що вони не обпiкають i не кидають господаря затону обличчям в пiдводну жаливу… Тому вiн смiливо зайшов у будиночок сина i присiв поруч з ним.
— Ну, розповiдай, що ти там виходив, — наказав вiн. — Надовго цi дiти приїхали?
— Надовго, — знехотя вiдказав Бухтик. — Вони й самi не знають наскiльки.
— А що вони робитимуть?
— Лiкуватимуться.
— Лiкуватимуться? — перепитав Барбула. — Тiльки й того?
— Ну… ще вiдпочиватимуть.
— Що ж, це не так небезпечно для нас, — з полегшенням зазначив Барбула. — Нехай вiдпочивають собi на здоров'я. Тiльки б не потикались до затону. А ще що ти там бачив?
Бухтик наморщив лоба.