— Багато чого, — сказав вiн. — Що саме тебе цiкавить?
— Все. Чоботи, наприклад. Такi, як у мене бiля порога. Є в них щось подiбне?
— Таких, як у тебе, я не бачив.
— То ж бо й воно, — задоволено посмiхнувся Барбула.
— Чоботи там лише цiлi, — продовжував Бухтик, i вiд цiєї новини обличчя водяника видовжилося. — Ще там є всiлякi сандалiї, пантофлi, капцi.
— А етикетки там є? — запитав батько. — На котрих заморськi риби намальованi. Особисто я сумнiваюся в цьому.
— Їх там скiльки завгодно. На звалищi валяються. Разом з консервними бляшанками.
— Он як… — знiчено мовив Барбула. — А дзеркала там є?
— В кожнiй кiмнатi, — вiдказав Бухтик. — А кiмнат там, мiж iншим, сила-силенна.
Приголомшений господар затону довго сидiв мовчки.
— Щастить же людям, — нарештi сказав вiн, i в його голосi прозвучала неприхована заздрiсть. — Шкода, що менi не дано виходити на сушу. А то б я сам придивився до всього… Слухай-но, Бухтику, чому б тобi не змайструвати для батька щось таке… скажiмо, суходих? Щоб я i в спеку мiг виходити на берег.
Бухтик стенув плечима.
— Гаразд, я подумаю, — невпевнено пообiцяв вiн. — Тiльки не зараз.
— Чому не зараз? — образився батько.
— Тому, що зараз у мене в головi зовсiм iнше. Розумiєш… — Бухтик нерiшуче затявся. — Здається, я можу бути видимим!
Барбула розреготався.
— Оце так здивував! — сказав вiн. — Тебе ж будь-яка рибина за кiлометр бачить!
— Нi, ти мене не зрозумiв. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим.
Усмiшка повiльно сповзла з обличчя господаря затону.
— Що-о? Для людей?
— Саме так. Що ж воно насправдi виходить? Ми бачимо один одного завжди i скрiзь. Правильно я кажу?
— Правильно, — згодився Барбула.
— А люди нас не бачать. Вони можуть бачити лише те, що вiдкидає тiнь. Як дерево, наприклад.
— Чекай-чекай… Ти що ж це — хочеш мене переконати, що в тебе з'явилася власна тiнь? Ну, знаєш… До цього часу я щось не чував, щоб у нашiй родинi водилися такi, котрих можуть бачити люди. Нi, не пам'ятаю.
— А я взяв i завiвся, — заперечив Бухтик i знову задумався. — От тiльки не можу зрозумiти, як це все трапилося.
— Так тебе люди i справдi бачили? — Все ще не йняв вiри господар затону.
Бухтик кивнув головою.
— Атож. Розумiєш, пiдходжу я до одного вiкна, щоб подивитися, що там робиться всерединi. Постояв пiд вiкном, послухав, про що там говорять, а потiм вилiз на приступку i зазирнув до кiмнати… А посеред неї один хлопчик стоїть, всi його Вiтьком-артистом кличуть. Стоїть i дивиться прямiсiнько менi в очi. Потiм як заверещить: «А-а!» — i пальцем на мене показує! Я спочатку було подумав, що вiн когось iншого злякався. Озирнувся — i раптом бачу — в мене тiнь з'явилася! А чому вона з'явилася, до цього часу не знаю.
— Може… ти щось скуштував? — нерiшуче припустив господар затону.
— Нiчого такого я там не куштував, — в задумi вiдказав Бухтик. — Хiба що… Там ще один хлопчик був, Сергiйком його звуть. Так вiн викинув за вiкно якесь бiле кружальце. А я його пiймав i скуштував. Може, з цього все й почалося?
— Може бути, — згодився Барбула. — Все може бути. Хiба ж знаєш, що можуть утнути люди. Ану, пiшли лишень у двiр!
— Чого?
— Щоб дiзнатися, чи є в тебе тiнь.
Бухтик зупинився на освiтленому пiдводному пагорбi. Барбула уважно придивлявся до сина. Вiн навiть обiйшов навколо нього.
Тiнi не було.
— Здалося тобi все, — нарештi сказав вiн.
— Нiчого не здалося, — вперто заперечив син.
Вiд кого походить людина
Посивiла вiд довгого життя Квакуша, котру всi в затонi називали Премудрою, сидiла на рудiй купинi. Навколо неї в нетерплячцi штовхалися внуки i правнуки. Всi як один вирядилися в золотаво-зеленi киптарики i кремовi штанцi.
Так вже повелося з давнiх-давен, що кожного чудового ранку навколо своєї бабусi Квакушi збиралися багаточисленнi нащадки. А зiбравшись, починали прохати, щоб Квакуша розповiла якусь iсторiю з свого довгого i багатого на пригоди життя.
Ще б пак! Те, що довелося пережити бабусi Квакушi, в їхньому затонi нiкому iншому не вдалося. Навiть водянику Барбулi.
Поважнi старi жаби говорили, нiбито в свої молодi лiта Квакуша Премудра була писаною красунею. Подивитися на її незвичайну вроду прибували женихи з найвiддаленiших болiт i заплав. Напевно, чутки про неї дiйшли i до людей, тому що одного чудового дня на березi затону з'явився гарний на вроду молодий царевич. На ньому були кремового кольору шорти i слiпучо-бiла сорочка з закасаними рукавами. Цей царевич з допомогою хитрощiв виманив на берег довiрливу красуню i вiдвiз в свою далеку державу. Там вiн поселив її в чудовому прозорому теремi, який люди називали акварiумом.