Чудасiя
Електричка стрiмко вилетiла з-за повороту i, стишуючи хiд, плавно зупинилася бiля перону. З переднього вагона вийшли двi жiнки. Вони поставили на землю свої валiзи i озирнулися.
На перонi було безлюдно. Лише за вiкнами, в залi чекання, маячiло декiлька пасажирiв, та бiля дверей багажного вiддiлення про щось розмовляли залiзничники. Трохи далi, за станцiєю, починався сосновий лiс. Неширока пiщана дорога розсiкала його надвоє. Вела вона до дитячого лiсового санаторiю. Про те сповiщав напис на диктовiй стрiлцi, що була прибита до телеграфного стовпа.
Жiнки трохи постояли, потiм взяли свої валiзи i рушили по тiй дорозi.
Спочатку вони йшли мовчки. Лише тодi, коли станцiя зникла за кущами, одна з них озвалася:
— Здається, ми з вами десь зустрiчалися.
— Атож, — згодилася iнша жiнка i привiтно посмiхнулася. — Ми бачилися в лiсовому санаторiї. Ви тодi приїхали зi своїм сином. Коли не помиляюся, його звуть Сергiйком.
— Звiдкiля ви це знаєте? — здивувалася Сергiйкова мати. — Адже ми бачилися лiченi хвилини.
— Ну то й що? У мене пам'ять гарна. До того ж, Оля, моя донька, весь час згадує про нього в своїх листах. З тих листiв я зрозумiла, що нашi дiти дружать мiж собою.
— Он воно як, — вiдказала на те Сергiйкова мати i дiстала з валiзи парасольку, бо саме почав накрапати дрiбний дощик. — Що ж, я рада познайомитися з вами.
— Я теж. Оля писала, що Сергiйко їй дуже допомiг.
Iти i розмовляти було куди приємнiше, нiж iти i мовчати. Та й дорога тодi здається набагато коротшою.
— Цiкаво, чим же це Сергiйко допомiг вашiй Олi? — запитала Сергiйкова мати.
— Поки що не знаю. Оля обiцяла розповiсти про все тодi, коли я приїду.
— Атож, незабаром ми їх побачимо, — згодилася Сергiйкова мати. — Отодi i поговоримо про все. А завтра я, напевно, заберу Сергiйка додому.
Тiєї ж митi за кущами, що густо поросли обабiч дороги, почулося чиєсь глузливе пирхання. Проте мами так захопилися розмовою, що не звернули на те нiякої уваги.
— Аби ви знали, скiльки я пережила через Олю, — говорила Олина мати. — Вона, знаєте, змалку була хворобливою. А пiсля смертi батька… Ну, гаразд. Коли не помиляюся, зараз буде галявина, а звiдтiля до санаторiю вже рукою подати.
I справдi, через кiлька хвилин обидвi жiнки вийшли на галявину, що густо поросла ожиною. Проте замiсть дитячого санаторiю вони побачили… залiзничну станцiю, вiд якої щойно вiдiйшли.
Матерi розгублено переглянулися.
— Бути цього не може! — сказала Олина мама. — Ми ж з вами весь час iшли тiльки вперед, так? Ми ж з вами нiкуди не збочували, правильно?
— Але, як бачите, перед нами станцiя, — вiдказала Сергiйкова мати. — Мабуть, ми з вами так заговорилися, що й не помiтили, як повернули назад. Але як це ми могли зробити?
Вони знову рушили по дорозi, що вела до лiсового санаторiю. Тепер матерi вже не розмовляли, а уважно дивилися собi пiд ноги.
Та через деякий час вони знову опинилися перед будiвлею залiзничної станцiї.
— Нiчого не розумiю, — розвела руками Сергiйкова мати. — Я ж тут стiльки разiв бувала!
Вона зупинила залiзничника, що поспiшав у своїх справах, i запитала:
— Ви не скажете, як нам дiстатися до лiсового санаторiю?
— Iдiть прямо й прямо, — вiдповiв залiзничник i показав на дорогу, по якiй вони вже двiчi пройшли. — Все прямо i нiкуди не звертайте.
— Даруйте, ми так i робимо, — у вiдчаї сказала Олина мама. — Та щоразу повертаємося назад. Нiби нас навмисно хтось водить по колу. Може, тут почалися якiсь ремонтнi роботи? Чи, може, з'явилася iнша дорога?
Залiзничник пiдозрiло поглянув на неї. Йому, певно, здалося, що над ним жартують.
— Немає тут нiяких ремонтних робiт, — сухо вiдказав вiн. — I дорога до санаторiю лише одна — ось ця.
Залiзничник ще раз вказав на неї i подався до перону.
Тепер обидвi матерi йшли так обережно, нiби пiд їхнiми ногами було замiноване поле.
— Боюсь, що ми знову опинимося бiля станцiї… — мати Олi чомусь перейшла на шепiт.
Але на цей раз вона помилялася. Залiзничної станцiї i близько не було. Та вiд того матерям легше не стало, бо дорога раптом почала дiлитися на двi вузенькi стежки, що до того ж вели в рiзнi боки.
— От i вiр пiсля цього залiзничникам, — сказала вкрай засмучена Сергiйкова мати. — Хоча, зрештою, — додала вона по паузi, — вони тут нi при чому. То, мабуть, з нами щось коїться.
— Я теж так думаю, — згодилася Олина мати. — Але давайте вiзьмемо себе в руки i пiдемо далi.
— Пiдемо, — згодилася Сергiйкова мати. — Але якою стежкою?
Олина мати замислилася. Потому показала на стежку, що вела праворуч.
— Гадаю, нам треба iти по нiй, — сказала вона.
— Помиляєтеся, — м'яко заперечила Сергiйкова мати. — Я переконана, що нам треба йти оцiєю стежкою.
I вона показала на стежку, що вела лiворуч.
Вони ще трохи посперечалися i врештi вирiшили iти кожна своєю дорогою.
Та незабаром матерi зустрiлися знову. Виявляється, вони iшли назустрiч одна однiй по круговiй дорозi.
— Не знаю, що тепер i думати, — тремтячим голосом призналася Олина мати. — Облуда якась. Чаклунство.
— Здається, ви маєте рацiю, — згодилася Сергiйкова мати. — Що ж нам тепер робити?
Зненацька їй здалося, нiби позад неї хтось тихо проказав: «Iдiть, звiдкiля прийшли…» Сергiйкова мати здригнулася з несподiванки i швидко озирнулася. Проте нiкого не побачила. Однi лише кущi непорушне стояли перед нею. А за ними — лiс.
— Ви нiчого не чули? — уривчастим голосом запитала вона Олину маму.
— Нiчого… Ой, гляньте-но сюди!
За кiлька крокiв вiд них височiв могутнiй дуб з великим дуплом пiд нижньою гiлкою. I в цьому дуплi сидiв дивний птах. Клiпаючи круглими очима, вiн пильно вдивлявся в жiнок. Його гострий, мов кiготь, дзьоб то вiдкривався, то закривався. Складалося враження, нiби птах намiрявся щось сказати, проте в останню мить передумував.
— Пугач… — прошепотiла Олина мати. — Виходить, ми забралися в лiсовi нетрi. Я чула, що пугач живе вдалинi вiд людей.
Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зi словами Олиної матерi, i зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкi крила i поплив мiж деревами.
Дощ начебто припинився. Проте натомiсть на землю опустився такий густий туман, що неможливо було розгледiти навiть пальцi витягнутої руки…
А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з дороги, що вела вiд станцiї.
— Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося.
— Не хвилюйся, — заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нiчого.
— Добре тобi так казати, — заперечила Оля i раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється.
— Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою…
— Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, i з її очей покотилися сльози.
— Ну, от ще… Чого б це я плакав? — втiшав її Сергiйко. — Все буде гаразд! Ти ось що… теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати.
Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторнi копитця i на узлiсся вилетiв збуджений Бухтик. Його веселi очi палали, мов два вогники, шерсть на головi розкошлатилася так, що й рiжок не було видно.
— Ура-а! — вигукнув Бухтик, аж виляски пiшли узлiссям. — Отепер ви вже нiкуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. — Зненацька Бухтик замовк i пильно подивився Сергiйковi в очi. — Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогоднi не такий…
— Трапилося, — зiтхнув Сергiйко. — Мами нашi кудись подiлися.
— Ха! — вигукнув Бухтик. — Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули!
— Що? — перепитав Сергiйко. — Ви з Даванею? Та як ви посмiли? Вони ж нашi мами, розумiєш ти чи нi?