А на iншому боцi сцени пiп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Пiп поважно прогулювався перед глядачами, i в залi пiшли першi смiшки: одразу було видно, що поповi i в голову не приходило, чим має закiнчитися для нього казка.
Як i належало за нею, Вiтько-Балда виторгував собi право на три щиглi. Пiсля цього вiн швидко впорався по господарству, а потiм пiдiйшов до затончика-ванни i уривком мотузки заходився каламутити воду.
Одразу ж iз затончика вистрибнула на сцену мокра iстота з маленькими рiжками.
— Це вiн! — захоплено запищала Наталя Гаврилюк i з усiєї сили заплескала в долонi. — Ой, який славний!
Бухтик обтрусився вiд води так енергiйно, що Вiтько одразу став мокрий мов хлющ. Пiсля того Бухтик пiдiйшов до краю сцени i двiчi уклонився: спочатку всiм, потому — персонально Наталi Гаврилюк.
— Потiм кланятимешся! — нетерпляче зашепотiв Вiтько-Балда. — А зараз грати треба, чуєш?
I вони почали грати.
О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторiї згадують до цього часу.
Спочатку Вiтько-Балда принiс iз-за лаштункiв маленьке зайченятко i запропонував Бухтиковi побiгти з ним наввипередки навколо озера. Той засмiявся i вiдповiв зовсiм не так, як того вимагала казка:
— З ним? Наввипередки? I не подумаю!
— Чому? — запитав Балда.
Вiн настiльки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казцi.
Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа.
— А тому, що ти шахруєш, — сказав вiн. — Це ж кролик, а не заєць. А кролики бiгати не вмiють. Розучилися.
Вiтько безпомiчно подивився в залу.
— Де ж я тобi дiстану того зайця? — ледь не плачучи, запитав вiн.
— Га, коли захвилювався! — вигукнув Бухтик. — Зараз про це пiзно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось i з кроликом. Вони, кролi, хоча й лiнивi, проте на диво метикуватi. Правильно я кажу? — звернувся вiн до кролика.
Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами i в знак згоди кивнув головою. В залi пролунали гучнi оплески.
— Щ-що ти затiяв? — тоскно, по-журавлиному проячав Вiтько-Балда. — Ти ж… Та це ж…
«Провал, повний провал» — билася в його головi панiчна думка.
— Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, — заспокоїв Балду Бухтик. — Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тодi… гоп-ля!
Бухтик засунув руку Вiтьковi пiд куртку i витяг звiдтiля ще одного кроля.
— Ех, Балда ти, Балда, — докiрливо зауважив вiн ошелешеному Вiтьковi. — Ти що — думаєш, нiби ми в затонi такi вже темнi, що й не знаємо нiчого? Помиляєшся. Нi, коли грати, то чесно!
— Правильно, синку! — почувся вiд дверей голос дядi Костi.
З-за лаштункiв наполовину висунувся пiп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тiшив його безмежно.
Бухтик посадив другого кролика поруч з першим i щось їм сказав. Кролi потисли йому руку i з гiднiстю застрибали зi сцени.
— Ну, от, з ними покiнчено, — задоволене зазначив Бухтик. — А тепер у нас що — бiг наввипередки? Що ж, давай. Один, два… Три!
I, звичайно, Капустiн безнадiйно програв.
В залi вiд захвату тупотiли ногами.
— Молодець! — кричала Наталка Гаврилюк. — Шайбу!
I лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посмiхався.
— Це ж зовсiм не по казцi, — доводив вiн сусiдам. — Бiсеня, мабуть, зовсiм не читало казки. Двiєчник якийсь, не iнакше!
Проте його тут же перебив десяток розгнiваних голосiв:
— Ну то й що з того?
— Коли не цiкаво, можеш йти геть!
Але хлопчик у рогових окулярах лише мiцнiше втиснувся в крiсло.
А переможець знову пiдiйшов до краю сцени i став чемно розкланюватися. Звiдкiлясь в його руках з'явився букетик квiтiв, i вiн розподiлив його мiж Олею i Наталкою Гаврилюк.
Затим Бухтик повернувся до Капустiна, котрий вже давно був нi живий нi мертвий, i наказав:
— А тепер виводь свою коняку!
Слово честi, такої коняки нiхто з людей ще не бачив. I зовсiм не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову.
I вже зовсiм не тому, що на переднiх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатнi кросовки з широкою чорною смужкою, а на заднiх скромнi синi кеди.
Справа в тому, що такої неуважливої i незграбної коняки у свiтi ще не було.
Не встигла вона вийти з-за лаштункiв i вiтально заiржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурiвка на переднiй лiвiй нозi. Заднi ноги наступили на ту шнурiвку — i коняка так гепнулася на пiдлогу, що аж пилюка здiйнялася мiж дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмiрковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим пiднялася з пiдлоги i взялася заклопотано чухати шию лiвою задньою ногою.
Пiсля цього їй довелося ще раз вставати з пiдлоги.
Вiд тої гупанини Вiтько-Балда трохи прийшов до тями i розгнiвано зашипiв на всю залу:
— Та ворушись же ти… шкапино нещасна!
— Сам ти шкапина! — образилася коняка. — Хто мiг подумати, що тут так темно!
I вона дiловито затупотiла до краю сцени. Переднi ряди на всяк випадок подалися трохи назад.
— Вiзьми її на плечi, — пошепки наказував Вiтько Бухтиковi. — Потiм зроби з нею три кроки i падай!
— Що ти менi пiдказуєш? — голосно обурився Бухтик. — Чому це я маю пiд нею падати?
I все ж Бухтик схопив коняку за хвiст. Зробив це вiн дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зi сцени в перший ряд. Саме туди, де сидiла тьотя Клава.
— Стiй! — скомандував Бухтик. — Замри! Зараз я тебе пiднiматиму.
Вiн спритно пiдлiз пiд живiт, натужився — i коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами i кросiвками.
— Ух ти, яка сила! — захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. — Це ж треба — таку коняку пiдняти!
Бухтик вдячно вклонився в бiк того голосу. Затим ще трохи пiднатужився i повiльно, немов штангу, пiдняв коняку на витягнутих руках.
I тут коняка показала, що крiм всього вона ще й норовиста, їй би спокiйно метляти в повiтрi кедами i чекати, доки Бухтик опустить її на пiдлогу. А вона замiсть цього несподiвано почала з усiєї сили дригати ногами. Коняка намагалася вирватися з чiпких рук бiсеняти.
Проте зробити це було не так вже й просто.
— Пусти, — нарештi заблагала вона i несподiвано гигикнула: — Ги-ги-ги! Ой, та вiдпусти ж, лоскiтне як!
Бухтик квапливо опустив коняку на пiдлогу, i вона, продовжуючи по-дурному хихотiти, якось боком загалопувала за рятiвнi лаштунки.
Вiтько Капустiн стояв у кутку сцени, онiмiло дивився на весь цей кошмар i мрiяв лише про одне — як би його швидше провалитися крiзь землю.
Спектаклю бiльше не iснувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись вiд реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку i витирав нею очi. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навiть пiп-Васько той, що пiд кiнець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, — навiть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькi щиглики, якими пригостив його Вiтько-Балда своєю тремтячою рукою.
А Бухтик стояв на краю сцени i кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло вiд радощiв. Здавалося, вiн мiг би кланятися без кiнця.
«Так ось вiн який! — подумала Оля i посмiхнулася. — Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. I що тiльки Вiтя Капустiн знайшов у ньому страшного?»
I вона подмухала на долонi, котрi аж заболiли вiд оплескiв.
Грибний похiд
Нарештi i гриби дочекалися свого часу.
Кiлька хвилин тому над лiсом пролетiла кореспондентка «Лiсової газети» Сорока. Вона голосно повiдомляла всiм, що з боку лiсового санаторiю до узлiсся наближаються десятки хлопчикiв та дiвчаток з козубами в руках. Не iнакше як вирушили в грибний похiд.
Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лiсу Даваня збуджено никав мiж кущами i нагадував: