— А ви чого там поставали? — звернувся Буйний День до тих п’ятьох. — Ходіть-но, ходіть сюди, я й вас так самісінько похрещу. Іншим разом, може, ви й покладете мене, але сьогодні, у день свого народження, я мушу вам показати, що я найдужчий з усіх вас. Хто це там так світить очима з нетерплячки? Пат Генреген? Ходи сюди, ходи, Пате!
Пат Генреген, відомий бешкетник, колись професійний кулачний перебієць, виступив наперед. Обидва зчепились, і не встиг ірландець напружити м’язи, як відчув себе в залізних лещатах півнельсону й угруз головою та плечима в сніг. А колишній лісоруб Джо Гайне гепнувся ніби з другого поверху: Гарніш кинув його через себе, ще до того, як він наготувався, чи принаймні так Гайне потім виправдовувавсь.
Буйний День не відчував ані найменшої втоми; він не виснажував сили довгою натугою. Усе відбувалося в одну мить. Раптовий м’язовий вибух, блискавичний і страшний, а за мить тіло вже знов розслаблялося.
Доктор, чи коротше Док Вотсон, сивобородий, ніби викутий із заліза чолов’яга з темним минулим, страшний у бійці, опинився в снігу за якусь частку секунди перед своїм наскоком. Док саме підбирався, щоб стрибнути на Буйного Дня, коли той налетів на нього так спрожогу, що він беркицьнувся на спину. Бачивши це все й беручи на розум, Олаф Гендерсон надумався й собі напасти на Буйного Дня зненацька. Він кинувся на нього збоку, коли Гарніш нахилився й допомагав Докові Вотсону звестись на ноги. Олаф бацнув його коліньми в бік, Гарніш не встояв і впав на всі чотири. Але й Олаф, з розгону перелетівши через нього, теж упав. Ще він не встиг підвестись, як Буйний День уже насів на нього й знову перекинув. Набравши повні жмені снігу, він почав ним розтирати Олафові лице й вуха і запихати за комір.
— Ну, я не кволіший за тебе, Буйний Дню, — бубонів, зводячись на ноги, Олаф, — але такого сприту я ще зроду не бачив, щоб я скис!
Француз Луї був останній із п’ятьох; те, що він бачив, навчило його бути обережним. Добру хвилину він кружляв і вивертався від Буйного Дня. Потім вони зітнулися й ще з хвилину тупцялись та борсалися, і жоден не міг подужати другого. Аж ось, як розгорілася цікавість глядачів, Буйний День ужив одного зі своїх блискавичних викрутів: натиснув у інший бік, уклавши в той рух усю вибухову силу своїх м’язів, і враз Луї, хоча й опираючись так, що аж кістки йому тріщали, поволі став злягати горілиць у сніг.
— Хто виграв, той частує! — гукнув Буйний День, схопившись на ноги, й бігцем подався до «Тіволі». — Гей, хутчіше всі сюди, на гостини до зеленого змія!
Усі вишикувались довгою лавою біля прилавка, декуди по двоє й по троє, і тупали змерзлими ногами в мокасинах, бо надворі було шістдесят градусів під нулем.
Бетлс, сам один із найуславленіших своєю відвагою й завзяттям старожитців, урвав п’яницьку пісню про сік сасафрас і пішов, заточуючись, привітати Буйного Дня. Раптом йому спало на думку, що годилося б виголосити промову, і він урочисто, як справжній оратор, зняв голос:
— Чуєте, хлопці! Я пишаюся, що можу назвати Буйного Дня своїм товаришем! Чимало ми з ним разом стежок попротоптували! Він увесь від мокасинів до голови щире золото найвищої проби, дарма що на ньому шкура шолудива! Він був хлоп’я, зовсім хлоп’я, коли прийшов у цей край. У вас, товариство, у таких літах ще під носом було мокро. Він ніколи не був писклям, він і вродився дорослим. За тих часів, скажу я вам, чоловік мусив бути чоловіком. Тоді не було ще оцієї здохлячої цивілізації, що прийшла до нас тепер.
Бетлс умовк на хвильку й достоту по-ведмежому обхопив Буйного Дня за шию.
— За тих добрих давніх часів, як ми з тобою вдвох поганяли собак тут, на Юконі, нам із неба не ллялася юшка, і зайти пообідати не було куди. Ми розпалювали багаття там, де вбивали дичину. А траплялося не раз бути ситому з того, що вгледиш, як кріль на річці скинеться або лосось задере хвоста й дремене в кущі!