Мороз не пересідався. Тільки залізні люди важились їхати далі по такому холоді. Буйний День і Кама були найкращі з кращих у своїх расах. Але Кама відчував, що його напарник за нього дужчий, і від першого дня був певен, що не зійде з ним. Не те щоб він умисне шкодував зусиль чи працював нерадо, але його приголомшувала Гарнішева перевага; він ставився до нього мало не побожно. Сам стоїчно терплячий, мовчазний, гордий своєю фізичною силою й відвагою, він бачив усі ці прикмети, втілені досконало у своєму білому товаришеві, що переважав його в усьому вартому шани. То була людина богорівна, і не міг Кама не ставитися до неї побожно, дарма що нічим цього не показував.
«Не диво, що біла раса перемагає, — такі були його думки, — коли вона народжує таких людей. Чи ж до снаги індіянинові змагатися з цим завзятим витривалим поріддям? Навіть індіяни не пустилися б у дорогу по такій холоднечі, а їхня ж мудрість — це мудрість тисяч поколінь. І ось цей Буйний День, цей вихідець із теплого півдня, виявляється дужчий, витриваліший за них. Він тільки глузує з їхніх страхів і йде по десять, а то й по дванадцять годин на день. Він думає, що всі шістдесят днів проходитиме по тридцять три милі. Але пождім, якої-то він заспіває, коли впаде сніг і завалить дорогу або коли доведеться йти попід берегом підталою кригою!»
А поки що Кама йшов уперед, не ремствуючи й не огинаючись. Шістдесят п’ять градусів під нулем — дуже великий холод! Коли вода замерзає при тридцяти двох градусах над нулем, то шістдесят п’ять під нулем — виходить дев’яносто сім під точкою замерзання. Хоч трохи збагнути, що це означає, можна, уявивши собі таку саму температуру, тільки в другий бік. Дев’яносто сім градусів над точкою замерзання — це ж цілих сто двадцять дев’ять градусів над нулем, тобто страшенна спека. Тільки взявши до уваги, що від тепла тридцять два градуси віднімається, а до холоду додається, ви більш-менш зможете собі уявити той мороз, що по ньому Буйний День і Кама йшли від рання до ночі, та ще й у темряві.
Кама пообморожував собі вилиці, хоч скільки їх тер, і шкіра почорніла, взялася струпом. А до того він ще застудив собі вершки легенів — дуже небезпечна штука; головно через те не слід при шістдесятьох п’ятьох градусах морозу дуже напружуватись на вільному повітрі. Але Кама не скаржився. Щодо Буйного Дня, то він сам був як гаряча піч. Йому так само тепло було спати під своїми шістьма фунтами заячих шкурок, як Камі під дванадцятьма. На другу ніч, пройшовши миль із п’ятдесят, вони розташувалися ночувати недалеко від кордону між Аляскою і Північно-Західною територією Канади. Далі скрізь, за винятком невеличкої ділянки біля Даї, їм треба було йти Канадою. Четверту ніч, якщо не заб’є дороги снігом, Буйний День сподівався переночувати на Сороковій Милі. Він сказав про це Камі. Але третього дня мороз почав пересідатися. Це провіщало близький сніг. На Юконі він падає лише тоді, як потепліє. Цього самого дня вони пройшли тільки десять миль, пробиваючись крізь крижані зашерети. Тисячі разів вони мусили підіймати й переносити на руках через крижини свої тяжко навантажені санки. З собак не було майже ніякої користі. Вони так само, як і люди, змучились від жахливої дороги. І хоч ночувати спинилися на годину пізніше, надолужили тим тільки частину змарнованого часу.
Уранці, прокинувшись, вони побачили, що сніг укрив їхні хутра дюймів на десять. Собак зовсім поприсипало, і вони не хотіли вилазити зі своїх затишних кубел. Свіжий сніг — це важка дорога. Полозки вже не сковзались так легко, як перше. Котрийсь із подорожніх мусив іти поперед запрягу і лижвами втоптувати стежку, щоб собаки не завалювались. Сніг був зовсім не такий, як звичайно на півдні: він був твердий, дрібний і сухий, подібний до цукру-піску; коли його копнути ногою, він розсипався, шелестячи, неначе пісок. Сніжинки не ліпились, і з них не давалося викачати сніжка. Вони були не лапаті, а просто наче дрібненькі крижані кришталики; властиво, то був швидше іней.
Погода стояла тепла, якихось двадцять градусів під нулем. Буйний День і Кама попідіймали свої хутряні навушники й поскидали рукавиці, а проте, весь час працюючи, умивалися потом. Тієї ночі вони не дістались до Сорокової Милі. Проїздивши там уже другого ранку, Буйний День спинився тільки забрати пошту та поновити запас харчів. Опівдні наступного дня вони перепочили біля гирла Клондайку. Після Сорокової Милі вони не здибали жодної душі й мусили самі пробивати дорогу. Тієї зими ніхто ще не їздив річкою далі за Сорокову Милю, та й після них, може, за цілу зиму ніхто більше там не проїхав. У ті часи Юконський край був зовсім безлюдний. Між Клондайком та Солоною Водою в Даї лежало шістсот миль похованої під снігом пустелі. На всій цій відстані тільки в двох місцях можна було сподіватися побачити людей; то були самотні факторії Шістдесята Миля та Селкірк. Літньої пори ще траплялися індіяни у гирлах річок Стюарт і Білої, коло Великого й Малого Лососів або на озері Ле-Барж, але взимку — Буйний День добре знав — вони відходили услід за лосями в гори.