Буйний День вийняв із кишені важку торбинку із золотим піском і поклав її на карту.
— П’ятдесят! — коротко сказав він.
Девіс здав дві карти. Побила карта Буйного Дня. Він записав на папірці виграш, і вагар за прилавком зважив на п’ятдесят доларів піску та висипав його Буйному Дневі в торбинку.
Вальса в прибічній кімнаті дограно, і три пари танцюристів, а за ними й музики рушили до прилавка.
— Гей, горніть сюди! — гукнув Буйний День, угледівши їх. — Ідіть і вибирайте, чого душа бажає! Сьогодні мій вечір і така ніч, що трапляється не часто. Та йдіть же ви, сиваші та рибоїди! Кажу ж вам, це мій вечір!
— Препаршивий вечір! — докинув Чарлі Бейте.
— Правда твоя, синку, — весело погодився Буйний День, — вечір таки паршивий, а все ж це мій вечір! Я й сам паршивий старий вовк. Послухайте-но, як я вию!
І він справді завив вовком, завив, як самотній сірий вовк північних лісів, аж Діва здригнулась і затулила собі пальцями вуха. А за хвилину Буйний День уже вхопив її в обійми, вихором помчав у кімнату для танців і закрутився разом з іншими трьома парами у хвацькому вірджінському рілі.
Кімната ходором ходила від тупоту ніг, узутих у мокасини. Буйний День був осередком веселощів — він запалював усіх жартами та сміхом, і тієї пригніченості, що досі тут панувала, не стало й знаку.
З його приходом і саме повітря в «Тіволі» ніби змінилося, неначе пройнявшись його могутньою наснагою. Люди, що заходили з вулиці, зразу це відчували, і на їхні запитання, у чім річ, буфетники кивали головою на задню кімнату, відповідаючи значуще: «Буйний День гуляє!» Люди залишалися, і буфетникам додавалося роботи. Грачі так само віджили: незабаром усі столи були вже зайняті, і сухий стукіт марок та хурчання кульки на рулетці, одноманітні й безнастанні, навіть покривали гомін хрипких голосів, лайку та регіт.
Мало хто знав Елама Гарніша під іншим ім’ям, ніж Буйний День. Його прозвали так ще юнаком за звичай витягати товаришів з-під укривал зі словами: «Гей, уставайте! Уже буйний день надворі!».
Серед піонерів у цій далекій полярній пустелі, де всі люди були піонери, він був один із найперших. Декотрі, як-от Ель-Майо та Джек Макквещен, прийшли, щоправда, раніше за нього, але вони добивалися через Скелясті гори від Гудзонової затоки, він же перший перейшов через Чілкут і Чілкет. Навесні 1883 року, дванадцять років тому, перебрався він вісімнадцятирічним парубійком із п’ятьма товаришами через Чілкутський перевал. А восени повернувся тільки з одним, решта четверо загинули в похмурій, на жодну карту не нанесеній пустелі. І ось уже дванадцять років, як Елам Гарніш шукав золота в присмерковому полярному краї.
І ніхто не шукав його так завзято й уперто, як він. Він виріс разом із цим краєм. Іншого він не знав. Цивілізація була для нього напівзабутий сон якогось далекого життя. Такі селища, як Сорокова Миля та Серкл-Сіті, здавались йому столицями, і він не тільки виріс із цим краєм, а й творив його, нехай ще напівдикий, разом з іншими творив його історію й географію. Ті, що йшли після нього, писали про його переходи й позначали на карті стежки, протоптані його ногами.
Герої не дуже схильні вихваляти геройство, але серед героїв цього краю Гарніша, хоч і зовсім ще молодого віком, шановано як найстаршого. Щодо часу — він прибув сюди раніше за них; щодо діла — ніхто не міг із ним зрівнятися; щодо витривалості — усяке знало, що він побив би найдужчого з них. До того ж його знано як людину сміливу, правдиву й чесну.
У всіх краях, де часто й легко важать життям і не дуже його бережуть, люди цілком природно, майже неминуче шукають розваги й спочинку в азартній грі. І на Юконі люди ставили на карту своє життя заради золота, а вигравши золото в землі, програвали його один одному. Елам Гарніш не був виняток. Вдачу він мав наскрізь чоловічу, завзяту, й інстинкт грача був у ньому дуже сильний. А в яку гру він мав грати, про те подбало саме життя.
Народився він на фермі в Айові. Батько його незабаром перебрався до Східного Орегону, й Елам пробув там усі свої дитячі літа серед золотих копалень. Він не знав у житті нічого, крім затятої гри на великі ставки. Сміливість та витримка мають, звісно, чималу вагу в грі, але карти роздає велика богиня Фортуна. Чесна праця, що дає певний, але нікчемний заробіток, нічого не варта. Справжні люди провадять велику гру, важать усім для всього, і взяти менше, ніж усе, для них означає програти. Отож, дванадцять років проживши на Юконі, Елам Гарніш тільки програвав. Торік, щоправда, на Лосячому струмку взяв він золота на двадцять тисяч доларів, і ще на стільки залишилось його там у землі, але, як сам казав, він повернув лише невеличку частку того, що ставив. Дванадцять років ставив він на карту своє життя, і сорок тисяч доларів — нікчемний виграш на таку ставку. Цих грошей вистачало тільки на те, щоб трохи випити та потанцювати в «Тіволі», перекалатати зиму в Серкл-Сіті та прохарчуватись наступний рік.