Так пройшли вони двісті миль до Селкірка. Ішли з раннього ранку до пізньої ночі. Час, потрібний на те, щоб отаборитись та нагодувати собак, тепер витрачали на дорогу. Спинялись, розпалювали невеличке багаттячко, загорнувшись в укривала, пили ріденьку борошняну бовтанку та розігрівали над вогнем сало, настромлене на паличку. Вранці вставали ще поночі, мовчки завдавали собі на плечі мішки, поправляли шлейки й рушали далі.
Останні десять миль до Селкірка Буйний День пустив індіянина вперед і мусив його підганяти, бо інакше цей привид із глибоко запалими очима й ямкуватими щоками ліг би й заснув на дорозі або покинув би свого мішка з поштою.
У Селкірку чекав на них старий запряг. Того самого дня здорових собак, що добре відпочили, запряжено в санки, і Буйний День рушив далі. Знов він то протоптував лижвами стежку, то йшов біля стернової жердини, чергуючись з індіянином із Ле-Баржу, що згодився з ним піти.
Буйний День на два дні відставав від свого розкладу, і снігопади та забивна дорога не давали йому надолужити їх аж до Сорокової Милі. Там ураз вияснилось, і можна було знову сподіватися сильного морозу. Він вирішив ризикнути й покинув частину припасів та собачого харчу. На Сороковій Милі тільки головами хитали: якої-то він заспіває, коли знову сніг піде?
— Буде мороз, лютий мороз! — весело засміявся Буйний День і погнав собак.
За ту зиму між Серкл-Сіті та Сороковою Милею проїхало чимало санок, і дорога була добре втерта. Мороз узяв справді й щодалі дужчав. До Серкл-Сіті лишалось усього якихось двісті миль. Індіянин із Ле-Баржу був молодий, гордий і самовпевнений, але не дуже досвідчений. Напочатку він радий був іти такою швидкою ходою, як і Буйний День, і вже навіть тішився думкою, що заморить білого.
Перші сто миль він стежив за Буйним Днем, сподіваючись запримітити хоч які-небудь ознаки втоми, і дивувався, що їх нема. На другій сотні миль він відчув їх у собі, але скрипнув зубами й не здався. А Буйний День усе гнав далі й далі, або біг спереду й кермував санками, або, коли приходив його ряд, спочивав, лежачи на санках, що летіли гладенькою дорогою. Останній день видався морозний і ясний, сприятливий для подорожі, і вони покрили сімдесят миль. О десятій увечері виїхали на високий берег і помчали головною вулицею Серкл-Сіті. Хоч була індіянинова черга спочивати, проте він скочив із санок і побіг за ними. Та то він тільки хизувався з гордощів, бо добре відчував, що зовсім знемагається.
Розділ VI
У «Тіволі» було людно. Зібралась та сама юрба, що й того дня, коли виряджали Гарніша. Був саме вечір шістдесятого дня, і минав термін закладів.
Як звичайно, кожне мало свою думку про те, чи пощастить Буйному Дневі додержати слова. О десятій годині ще бились навзаклад про те, чи повернеться він, чи ні. Більшість закладалася, що ні. Діва глибоко в душі певна була, що йому не пощастило, проте поставила двадцять унцій проти сорока Чарлі Бейтсових за те, що Буйний День повернеться до півночі.
Вона перша почула, як забрехали собаки.
— Слухайте! — скрикнула вона. — Це Буйний День!
Усі посунули до виходу. Але враз широкі подвійні двері розчинились і юрба подалась назад. Почулося нетерпляче скавчання, ляскіт батога і дзвінкий Гарнішів голос, що підбадьорював собак. Потомлені тварини завершили свою подорож, утягнувши санки по дерев’яній підлозі в самий шинок. Вони влетіли туди, а з ними й мороз. З густих клубків білої пари виринали їм тільки спини й голови; здавалося, ніби вони, рвучись із збруї, пливуть річкою. За ними вирізнився Буйний День, укритий увесь інеєм, по коліна в хмарі морозяного туману, теж ніби у воді бредучи.