А поки що не було нічого, крім прочуття, що карта прийде. Так чуло його серце. Як у покері він ставив останню свою унцію, маючи на руках добру гру, так тепер він ставив на карту й своє життя, й усю свою силу, передчуваючи, що майбутнє держить про запас для нього великі розсипища на Горішній річці.
Отож він із трьома товаришами, із собаками та санками на лижвах потроху пробивався вперед по скутому кригою Стюарту через снігову пустелю, де ніщо не порушувало нескінченної тиші: ані людський голос, ані стукіт сокири, ані далекий постріл із рушниці. Самі лише вони ледве помітними цятками-порошинками тяглися серед безмежного застиглого безгоміння, просуваючись по двадцятку миль на день: воду на страву й питво добували, розтоплюючи лід, на ніч отаборювались у снігу, і їхні собаки-вовки, згорнувшись кудлатими, укритими намороззю клубками, спали недалеко від них, а поруч стриміли, чаткнуті в сніг, чотири пари лижв.
Ані признаки інших людей вони не бачили, тільки раз натрапили дощаного човника, якого хтось витяг із води й підняв на невеликий поміст. Поминаючи того човна, вони мимоволі подумали, що той, хто заховав його, назад уже не приходив. Другого разу вони набрели на індіянське таборище. Та самих індіян не було, вони, напевне, пішли за лосячими табунами до верхоріччя Стюарту. Аж на двісті миль відбившись від Юкону, Буйний День із товаришами нарешті добулися до тих мілизн, що про них, мовляв, згадував Ель-Майо. Там вони отаборилися надовго, зробили високий поміст, щоб заховати харчі від собак, і заходилися працювати. Щоб дістатися до нарінку, їм треба було, насамперед, дробити крижану кору.
Почалося просте й суворе життя. Поснідавши, з першим променем світанку вони йшли на роботу. Як насувалась ніч, верталися в табір, готували вечерю, сиділи, позіхаючи, із цигарками в роті біля вогню, тоді закутувались у хутряні укривала й засинали. А над ними виблискували й тремтіли у морозяному повітрі зорі й палало північне сяйво. І їжа була так само проста й одноманітна: хліб із квасного тіста, сало, боби та коли-не-коли риж, зварений зі жменею сушених слив. Свіжини добути їм жодного разу не пощастило. Хіба вряди-годи нападали на слід кроля або горностая, а загалом здавалося, наче все живе втекло зі цих місць. Їх те не дуже дивувало: у довгих їхніх мандрах їм не раз траплялося проходити місцями, що аж кишать дичиною, а попавши туди за два – три роки — не знаходити її й знаку.
Золото на мілизнах було, але вбоге. Пішовши на полювання, чи не натрапить де лося, Ілайджа за п’ятдесят миль від табору спробував промити верховий нарінок на одному потічку. Спроба вийшла непогана. Вони запрягли собак і впорожні подалися на те місце. Там, на Гарнішеву пропозицію, — можливо, уперше в історії Юкону, — заклали шурф за допомогою вогню. Здійнявши зверху траву й мох, розклали вогнище з сухої ялиці й палили його цілі години. За шість годин земля розмерзлася на вісім дюймів; її вигребли мотиками й розпалили ново вогнище.
Заохочені вдалою спробою, вони працювали з рання до ночі. Пройшовши так шість футів углиб, натрапили на нарінок, теж мерзлий. Робота вповільнилась. Проте вони вже навчилися краще класти вогнища і незабаром за один раз розморожували нарінок на п’ять – шість дюймів. У нарінку був дрібний золотий пісок, та через два фути знову почалася земля. На глибині сімнадцять футів вони натрапили на ще одну тонку верству нарінку. Виявилося, що в ньому є ядряний золотий пісок. Спробне промивання давало шість – вісім доларів на миску. На жаль, верства нарінку була не товща за дюйм. За ним, глибше, знову пішла м’яка земля всуміш із пнями прадавніх дерев і скам’янілими кістками забутих страховищ. Але дарма! Золото знайдено, та ще й ядряне. Найшвидше можна було сподіватися, що воно залягає на материковій породі. Ну, що ж, вони дійдуть до неї, хоч би довелося заглибитись і на сорок футів. Поділившись на дві зміни, вони працювали тепер день і ніч, і багаття їхні не переставали диміти.
Тим часом запас бобів став сходити, і вирішили відрядити Ілайджу до табору по харчі. Ілайджа був один із найзагартованіших юконських бувальців. Йому треба було проїхати аж сто миль, але він обіцяв повернутись третього дня: один день туди впорожні, а два дні назад із вагою. Натомість він повернувся другого дня, пізно ввечері. Вони якраз лягали спати, коли почули, що він під’їздить.