— Що за притичина? — спитав Генрі Фін, коли порожні санки в’їхали в освіт багаття, і він побачив, що довгобразе поважне лице Ілайджине ще дужче видовжилось і споважніло.
Гайне підкинув дров у вогонь, і всі троє, угорнені в укривала, присунулись до багаття. Укритий інеєм, Ілайджа з побілілими бровами й бурцями, закутаний у хутро, мав вигляд різдвяного діда, як його вбирають у Новій Англії.
— Пам’ятаєте ту велику ялину над річкою, що на неї ми сперли край помосту? — спитав він і коротко розповів про лиху пригоду. Велике дерево — здавалося б, іще таке міцне, що простоїть не одну сотню років, — усередині, як виявилося, було трухле й ледве трималось корінням. Коли до тяги снігу, що лежав на ньому, долучилася ще тяга помосту з припасами, це порушило його довго підтримувану рівновагу, і воно тріснуло й повалилось на землю, потягши за собою й помоста, а заразом порушивши рівновагу чотирьох чоловіків і одинадцятьох собак із силами навколишньої природи. Бо припаси всі загинули — до них допалися росомахи, а чого не з’їли, те порозтягали.
— Вони стріскали й сало, і сливи, й цукор, і собачий харч, і нехай мені очі повилазять, коли не попрогризали мішків із мукою, рижем, бобами та не порозсипали цього всього по цілому Стюарті. Порожні мішки траплялися мені за чверть милі від стоянки.
Довго ніхто не озивався. То була справжня катастрофа — залишитися без харчів серед полярної зими і в місцевості, де нема ніякої дичини. Одначе їх не посіла паніка, вони дивилися небезпеці просто в вічі й обмірковували, що ж діяти.
Джо Гайне заговорив перший:
— Насамперед, треба визбирати зі снігу боби і риж… правда, навряд чи наберемо більш як фунтів вісім – десять.
— Потім хто-небудь собаками поїде до Шістдесятої Милі, — сказав Буйний День.
— Я поїду, — зголосився Фін. Усі знов задумались.
— Чим же будуть живі решта собак і троє людей, поки він повернеться? — спитав Гайне.
— Залишається тільки одне, — відповів Ілайджа. — Ти, Джо, бери другий запряг і їдь до Стюарта до верхоріччя, доки натрапиш на індіян. Візьмеш у них м’яса і повернешся. Я так гадаю, що ти встигнеш обернутись далеко швидше, ніж Генрі до Шістдесятої Милі. Коли ви обоє поїдете, ми з Буйним Днем якось уже прохарчуємось.
— Тим часом узавтра вертаймо в табір і повизбируймо все, що можна, — сказав Буйний День, загортаючись в укривало й збираючись заснути. — Ліпше лягайте, — додав він, — бо треба завтра раніше встати. Ви обидва візьмете собак, а ми з Ілайджею розійдемось на два боки, може, натрапимо де на лося.
Розділ VIII
Вони не гаяли часу. Гайне і Фін із собаками, що дістали лише по пів пайки, рушили наниз до табору. За два дні вони прибули туди, а третього дня опівдні прийшов Ілайджа й сказав, що не бачив жодного лосячого сліду. Увечері прийшов Буйний День із такою самою звісткою. Відразу заходилися старанно збирати в снігу все, що залишилось. Праця була немала. Боби місцями порозсипувано за добрих сто ярдів від помосту. Працювали ще цілий день. Наслідки були нікчемні.
Розподіляючи між собою тих кілька нещасних фунтів харчів, що їм пощастило зібрати, товариші виявили свою мужню натуру. Більшу частину того мізерного запасу зоставили Буйному Дневі й Ілайджі. Ті двоє, що пішли із собаками, один угору, другий наниз по Стюарту, мали надію незабаром дістатися до припасів, а ті, що залишались, мусили прожити якось до їхнього повороту. Крім того, хоч собаки, дістаючи лише по кілька унцій бобів на день, підуть дуже помалу, — проте люди, що їдуть ними, у крайньому разі можуть з’їсти їх самих. А ті, що залишилися, хоч би й помирали з голоду, собак не мали. Отож і виходило, що Буйному Дневі та Ілайджі припало тяжче. Та інакше вони не могли й не хотіли зробити.
Потяглися дні по днях, зима стала непомітно наближатися до кінця, до весни, на півночі завжди раптової, мов грім серед ясного дня. Підходила весна 1896 року. Щодень сонце вставало далі на сході, довше залишалося на небі й далі сідало на заході. Минув березень, настав квітень. Голодні, схудлі, Ілайджа й Буйний День тяжко задумувалися: що могло скоїтися з їхніми товаришами? Хоч би скільки накидати часу на будь-які затримки, будь-які несподіванки, уже б їм слід давно повернутись. Безперечно, їх спіткало нещастя. Таку можливість з одним припускалося зразу, тим-то й вирядили двох у різні напрямки, але біда, видно, спобігла обох, і це був справді нищівний удар.
Тим часом Буйний День з Ілайджею сяк-так животіли, самі не знаючи, на що сподіваються. Танути ще не починало, отож вони могли збирати сніг довкруж їхнього зруйнованого помосту і розтоплювати його в казанках, у відрах та в мисках. Як вода встоювалась, її потихеньку зливали. На дні залишався тоненький осад слизу. То було борошно, мізерна частка того, що було розсипано й перемішалося з тисячами кубічних ярдів снігу. Де-не-де в тому слизі попадалися розмоклі чайні листочки або зернятка кави всуміш із піском і сміттям. Та що далі від помосту, то менше відстоювалось борошна.