Отож Джек Кернс запропонував покера. Француз Луї, Ден Макдональд і Кембл (той, що йому колись пощастило на Лосячому) не танцювали за браком дам і через те сприйняли пропозицію прихильно. Вони саме шукали собі п’ятого, коли з прибічної кімнати з’явився Буйний День попідруч із Дівою і з хвостом танцюристів за собою. Почувши, що його кличуть, він підійшов до столу в кутку.
— Хочеш до нас? — запитав Кембл. — Як тобі щастить сьогодні?
— А певне, мені сьогодні щастить! — відказав зраділо Буйний День і враз відчув, що Діва застережливо тисне йому руку. Їй хотілося ще потанцювати з ним. — Далебі, щастить, але я радніший танцювати. Та й шкода оббирати вас.
Ніхто не сперечався. Коли він відмовив, то вже відмовив твердо. Діва потягла його за руку, щоб іти перекусити разом із танцюристами. Та настрій йому раптом змінився. Не можна сказати, щоб йому пропала охота до танцю або захотілось Діву уразити, але його волелюбна вдача повстала проти її настирливості. Він і думки не припускав, щоб якась жінка могла ним командувати. Жінкам він подобався, проте в його житті вони багато не важили. Вони були йому забавкою, утіхою, навіть спочинком після більшої життєвої гри. Він не відрізняв жінок від віскі або карт, хоч давно спостеріг, що легше відучитися від віскі й карт, аніж відкараскатися від жінки, коли вона тебе обплутає.
Він був раб себе самого, що цілком природно в людини зі здоровим «я», але всякого іншого рабства панічно боявся. Солодка неволя кохання була йому зовсім незбагненна. Закохані люди здавались йому божевільними, а над божевіллям — гадав він — не варто й замислюватися. От товаришувати з чоловіками — це зовсім не те, що кохання. У товаришуванні нема ніякої неволі. Це ділова угода між людьми, де ніхто ні за ким не вганяє, але кожен несе свою частину тяжкої праці й небезпеки, уганяючи за життям і золотом. Чоловіки й жінки вганяють одне за одним, намагаючись неодмінно заневолити одне одного, а в приязні між чоловіками цього немає. І хоч він мав надлюдську силу і давав своїм товаришам більше, ніж отримував сам, але робив це не з примусу, а просто від щедрот своєї праці та героїчних зусиль. Траплялось, переходивши межигір’ями, де дмуть вічні буревії, чи болотами, що кишать мошвою, він ніс на собі вдвічі важчу ношу, ніж будь-хто з товаришів, але робив те з доброї волі, і несправедливого тут не було нічого. Кожен працював, що було сили. Один дужчий, другий кволіший, — так воно є, та доки чоловік працює, віддаючи всю свою силу, доти праця чесна й угода чиста, і кожне має справедливу пайку.
З жінками не те. Жінка дає мало, а вимагає всього. Коли трапиться чоловікові раз-другий на неї зирнути, її вже бере охота обплутати його поворозками свого фартуха. От хоч би Діва. Вона позіхала на весь рот, коли він увійшов, і зраділа хтозна-як, коли він запросив її до танцю. Один танець ще туди-сюди, але щойно він протанцював з нею два, три танці, потім ще кілька — вона вже тисне йому руку, коли його кличуть у карти грати. Ось тобі вже й поворозка, а піддайся раз, то й кінця не буде. Звісно, дівка вона гарна, здорова, ставна, і вродою тішить око, та й танцює дуже добре. Та біда в тому, що вона жінка з властивим усякій жінці бажанням зв’язати чоловіка, спутати його й накласти своє тавро; краще тоді покер. Адже він його любить не менш, ніж танці.
І Буйний День не піддався Діві, не зрушив із місця. Він сказав:
— А втім, я не від того, щоб трохи вас витрусити!
Він почув, як Діва знов потягла його за руку. Їй таки хотілось його обплутати. І на мить у ньому прокинувся дикун, переляканий і кровожерний. У цю безмежно коротку мить він був подібний до тигра, розлютованого тигра, що відчув перед собою пастку. Якби він був справжній дикун, то він або вибіг би прожогом геть із шинку, або кинувся б на Діву й забив би її. Але враз у ньому ворухнулась віками вихована дисципліна, що обернула людину, хоч і не зовсім, на стадну істоту, і він мимохіть відчув навіть якийсь жаль до жінки. Усміхаючись і зазираючи їй у вічі, він лагідно сказав:
— Піди попоїж чого-небудь. Я не голодний. Ми з тобою потім ще потанцюємо, ще ж зовсім рано. Іди, рибонько!
Тоді вивільнив свою руку і, жартома підштовхнувши Діву в плече, повернувся до столу.
— Коли без обмеження, я граю з вами.
— Межа — до стелі, — сказав Джек Кернс.