Макдональд уважно перелічив свої карти, щоб ще раз упевнитися, чи він не помилився, тоді написав суму на клаптику паперу, поклав його в банк і сказав просто:
— П’ять тисяч.
Кернс під сотнею пильних поглядів зазирнув до свого прикупу, перелічив три карти у себе в руках, немовби хотів переконатись, що він має їх ніяк не більше, ніж п’ять, і написав щось на своєму папірці.
— Крию тебе, Маку, і накидаю тільки невеличку тисячку, щоб не залякати Буйного Дня.
Тепер усі перевели очі на Гарніша. Той і собі глянув на прикуп і перелічив карти.
— Я покриваю ці шість тисяч і ставлю на спробу ще п’ять, якраз щоб залякати тебе, Джеку.
— Я накидаю ще п’ять тисяч, теж щоб Джека залякати, — озвався й Макдональд. Голос у нього став ледь хрипкий і напружений, а кутики вуст нервово здригалися.
Кернс поблід. Усі завважили, що рука йому тремтіла, коли він писав записку, але голос його не змінився.
— А я накину ще п’ять тисяч, — сказав він.
Тепер центром уваги зробився Буйний День. У світлі гасової лампи над головами видко було, як блищить піт у нього на чолі. Засмагле його лице ще потемніло, набігши кров’ю, чорні очі горіли, а ніздрі жадібно роздималися. Ті широкі ніздрі виказували його походження від диких предків, що витривали в життєвій боротьбі завдяки здоровим легеням і доброму віддихові. Проте голос його лишався такий самий твердий, і руки не тремтіли, як у Кернса.
— Я покриваю ці десять тисяч. Не думай, що я тебе злякався, Маку. Це я через оте Джекове серце.
— Серце не серце, а я ще додам п’ять, — сказав Макдональд. — До прикупу в мене була найкраща карта, гадаю, що так воно й тепер.
— А може, моє серце після прикупу ще дужче тьохкає, — відмовив Кернс. — От так мені й нашіптує — мовляв, лізь, Джеку, ще вище, — і я накину ще п’ять тисяч.
Буйний День відхилився на спинку стільця й, підвівши очі на лампу, почав лічити вголос:
— Я поставив дев’ять тисяч ще до прикупу. Потім покрив і накинув двадцять одну. Разом тридцять. У мене ще лишається десять тисяч усього.
Він нахилився вперед і глянув на Кернса.
— Крию ці десять тисяч.
— Можеш іще набавити, коли хочеш, — відказав Кернс. — Твої собаки в грі підуть за п’ять тисяч.
— Ні! Собаки — ніколи в світі! Ви можете виграти моє золото й із нарінком, але ніколи жодного собаки!
Макдональд довго думав. Ніхто не ворушився, ані шепотів. Усі глядачі стояли в непослабній напрузі, ніхто навіть із ноги на ногу не переступив. Запала побожна мовчанка. Тільки чути було, як гуготить грубка та крізь рублені стіни приглушено долинало знадвору собаче завивання. Велика гра не щоночі трапляється на Юконі, а ця була найбільша за всю історію краю. Шинкар нарешті промовив:
— Коли я програю, то зможу тільки дати в заставу «Тіволі». Згодні?
Решта двоє грачів кивнули головами.
— Тоді й я крию, — і Макдональд додав свою записку на п’ять тисяч.
Ніхто не простиг руки до банку й ніхто не сказав, які має карти. Серед глибокої тиші Буйний День відкрив чотири королі й туза. Макдональд — чотири валети й туза; Кернс чотири королі й трійку. Кернс простяг руку і, загарбавши весь банк, посунув його до себе. Рука його тремтіла.
Буйний День вибрав туза з своїх карт і кинув його до Макдональдового туза, кажучи:
— Ось що мене піддрочило! Я знав, що мене можуть побити тільки чотири королі. Вони в нього й опинились. А що було в тебе? — щиро зацікавлений, звернувся він до Кембла.
— Неповна масть із чотирьох; добре прикупити — й гра була б нічогенька.
— Ще б пак! Чого ж ти не прикупляв? У тебе ж могла вийти або коронка одної масті, або повна масть!
— Отож-бо! Того я й просадив шість тисяч, поки вийшов з гри, — сумно сказав Кембл.
— Мені було б вигідніше, якби ти прикупив, — засміявся Буйний День. — Я не дістав би тоді цієї четвертої кралі. А тепер доведеться найматись до Біллі Ролінза і везти пошту в Даю. Ну, скільки загріб, Джеку?
Кернс пробував лічити виграш, але був занадто схвильований. Гарніш присунув банк до нього і твердою рукою, відсортовуючи бляшки від записок, полічив усю суму.
— Сто двадцять сім тисяч! — оголосив він. — Ну, Джеку, можеш спродуватись і — гайда додому.
Щасливий Джек Кернс усміхався й кивав головою, але не міг і слова вимовити.
— Я б гукнув, щоб принесли по чарці, — озвався Макдональд, — та шинок уже не мій.
— Як то не твій! — заперечив Кернс, облизавши язиком сухі губи. — З мене досить розписки, віддаси коли зможеш. Але по чарці ставлю я.