Гарнішеву торбинку поклали на вагу. Вона заважила на чотириста доларів. Луї з Олафом поставили таку суму вдвох. З Макдональдової комори принесено мішки з борошном, по п’ятдесят фунтів кожний. Спершу почали пробувати силу інші. Присунули два стільці. Ставши одною ногою на один, другою на другий, чоловіки намагалися за мотузку підняти мішки, що лежали долі між стільцями, зв’язані докупи. Багатьом пощастило підняти чотириста або п’ятсот фунтів; були такі, що дотягли й до шестисот. Обидва велетні почали з семисот. Тоді француз Луї доклав ще мішок і підняв сімсот п’ятдесят. Олаф подужав так само сімсот п’ятдесят. Але вісімсот не пощастило підняти ні тому, ні другому. Ще й ще пробували вони підняти вагу; піт повиступав обом на чолі, все тіло, здавалося, тріщало від натуги, але обидва могли тільки зрушити чи зсунути мішки, а відірвати їх від підлоги не мали сили.
— Ну, Буйний Дню, їй же богу, цього разу ти дав маху, — сказав француз Луї, випростуючись і злізаючи зі стільця. — Це треба бути залізному, щоб таке зробити. Ще сто фунтів… ні, друже, ані ще десять не піднімеш.
Мішки розв’язано й до них докладено ще два. Одначе Кернс запротестував:
— Один, а не два!
— Ні, два! — враз гукнув хтось. — Такий був заклад.
— Та уже ж вони не підняли цього, вони підняли тільки сімсот п’ятдесят! — наполягав Кернс.
Буйний День відмахнувся щедрим жестом.
— Ет, облиште! Є про що сперечатися! Чи не однаково, — один більше, один менше! Як не підійму трьох зайвих, то не підійму й двох. Кладіть.
Він вискочив на стільці, присів, нахилився й узявся за мотузку; трохи пересунув ноги, напружив м’язи, знову їх відпружив, ніби спитуючи, чи справні всі підойми його тіла.
Француз Луї, що скептично дивився на те, гукнув;
— Тягни, Буйний Дню! Тягни, як чортяка!
Гарніш знову напружив м’язи. Цей раз уже насправжки, вклавши в те зусилля всю снагу свого чудового тіла. І зовсім непомітно, легко й рівно страшний дев’ятисотфунтовий тягар піднявся з підлоги й заколивавсь, як вагадло, поміж його ніг.
Олаф Гендерсон глибоко, гучно зітхнув. Діва, що й собі несвідомо до болю напружила м’язи, враз ослабла. А француз Луї шанобливо сказав:
— Вітаю, мсьє Буйний Дню! Я тільки велика дитина, а ти — великий чоловік.
Гарніш кинув свій тягар, скочив додолу й попростував до прилавка.
— Ну, важ! — гукнув він, шпурляючи свою торбинку вагареві. Той усипав у неї золота на чотириста доларів із французової й Гендерсонової торбинок.
— А тепер усі сюди! — провадив Буйний День, — Вибирайте собі отруту! Хто виграв — платить!
— Сьогодні моя ніч! — вигукнув він ще за десять хвилин. — Я самотній сірий вовк! Я вже бачив тридцять зим. Сьогодні мій день народження, єдиний мій день на рік, і я можу повалити кожного з вас! Ходімо! Я всіх вас викачаю в снігу! Ану, ворушіться, старожитці й чечаки! Ходіть, усіх вас буду хрестити!
Юрба посунула у двері. Залишились тільки буфетники та п’яні, що співали собі далі.
Макдональдові промайнула в голові думка підтримати власну гідність. Він підійшов до Буйного Дня з простягненою рукою.
— Що, ти перший? — Буйний День зареготав і схопив його за руку, немовби щоб поздоровкатись.
— Ні, ні, я тільки хочу привітати тебе з днем народження. Я й так знаю, що ти можеш мене шпурнути в сніг. Що я можу зробити з людиною, яка підіймала дев’ятсот фунтів?
Макдональд сам важив сто вісімдесят фунтів. Буйний День тримав його тільки за руку. І враз, рвучко шарпонувши господаря «Тіволі», він в одну мить повалив його долілиць у сніг. Тоді, хапаючи тих, котрі ближче, так самісінько звалив одного за одним ще півдесятка. Шкода було опинатись. Усі летіли шкереберть, кумедно перекидаючись, хто як попадя, у м’який і глибокий сніг. У примерхлому світлі зір важко було відрізнити тих, що вже викачались у снігу, від тих, що чекали своєї черги. Тому Буйний День почав обмацувати їм спини й плечі, щоб розпізнати, хто в снігу, а хто ні.
— Ще не хрещений? — питав він щоразу, простягаючи свої страшні руки.
У кучугурі вже лежало поряд кількадесят чоловік. Декотрі зводились навколішки, жартома вдаючи покору, і, посипавши собі голову снігом, казали, що обряд над ними вже виконано.
Лише п’ятеро ще стояли купкою осторонь. Лісовики, засельпики диких країв, вони раді були помірятися силою з будь-ким, хоч би і в його день народження.
Ці люди пройшли найсуворішу життєву школу, вистояли на віку безліч боїв, вони були лицарі крові, поту й витривалості, та все ж їм бракувало одного, чого Буйний День мав надмір: досконалої злагоди нервів і м’язів. У цьому не було жодної його заслуги, тільки дарунок природи. Такий він уродився. Його нерви передавали накази від мозку швидше, ніж їхні; думка, що диктувала вчинки, розвивалася жвавіше. Самі його м’язи, завдяки швидшим хімічним реакціям у них, слухались наказів його волі швидше, ніж їхні. Так уже він був створений. М’язи в нього були ніби начинені потужною вибухівкою. Підойми його тіла діяли, мов сталеві щелепи капкана. А до всього він мав ту надлюдську силу, що дається хіба одному на мільйон, силу дивовижну не стільки величиною, скільки якістю, незмірною органічною перевагою в самій структурі м’язів. Наскоки його були такі блискавично рвучкі, що супротивник не встигав збагнути його наміру й учинити опір, як був уже подоланий. І навпаки, коли нападали на нього, він завжди встигав зреагувати, опертися або вмить перейти в контратаку.