Жінка попростувала в садок, Барс поплівся за нею. Тамара дозволяла йому виходити до квітника, бо розумний пес жодного разу не зіпсував його, не валявся там і навіть не ступав туди, щоб не пошкодити квіти.
Лілії, наче справжні царівни, граціозно похитували великими квітами від легкого вранішнього вітерця.
— Земля суха, — зауважила Тамара, — треба полити.
І раптом завмерла... У тому місці клумби, де навесні не зійшли її улюблениці, тепер стояли, піднявши голівки до неба, у два ряди білі лілії! Було видно, що хтось нещодавно їх висадив, дбайливо розпушивши та поливши біля них землю. Жінка не повірила своїм очам, тому підступила ближче й відчула ніжний солодкуватий аромат квітів.
«Це сон?» — подумала вона й обійшла лілії з усіх боків.
Тамара впевнилася, що не спить, коли простягла вперед руку й торкнулася грамофоноподібної квітки. Жінка не могла зрозуміти, звідки квіти взялися, аж поки не згадала обіцянку сусідки Марини привезти білі лілії з дачі.
«Маринка приходила й, вирішивши зробити мені сюрприз, висадила квіти на клумбу!» — здогадалася Тамара й усміхнулася.
Вона підступила до лавки, де завжди стояло відро з водою. Тепер відро було порожнє. Жінка вирішила, що то подруга використала воду, поливаючи квіти. Вона поставила відро на землю, закинула туди край шланга й повернула кран. Зашуміла вода, й аж тут Тамарі стукнуло в голову: як Марина зайшла у двір, коли навколо паркан і хвіртка на замку? Барс подругу не чіпає, бо звик до неї змалечку, але не перелізла ж вона через паркан? Щось тут було не так. Тамару вивела із задуми холодна вода, яка, наповнивши відро, полилася на землю й намочила їй ноги. Жінка закрутила кран і взялася поливати квіти, але думка про те, що Марина не змогла б фізично потрапити в садок, її не покидала. Швидко впоравшись на клумбі, Тамара поквапилася до будинку. Вона зателефонувала подрузі й одразу запитала, чи привезла її сусідка з дачі лілії.
— Ще ні, але я пам’ятаю і щодня їй нагадую, — відповіла Марина. — Та не хвилюйся ти, дістанемо тобі твої улюблені квіти!
— Не в тому річ. Хтось висадив уночі на моєму квітнику білі лілії.
— Стовідсотково, що то не я! — засміялася подруга. — А ти буцімто не знаєш, хто!
— Ні. Не маю поняття.
— Та твій Толик! Хто ж іще?!
— Зараз наберу його та спитаю. Як ти, Маринко? Чую по голосу, що в тебе все добре.
— Не повіриш, як скажу!
— Та кажи вже!
— Здається, я закохалась.
— Вітаю! І хто ж цей щасливчик?
— Один прибулий.
— Ой, Маринко, ти ж знаєш цих командировочних, всі нібито неодружені, без дітей, а насправді їдуть, щоб відірватися, а потім повернутися до своїх родин.
— Не повіриш, але мені байдуже, що буде потім. Важливо, що я зараз щаслива, як ніколи! І до речі, ми з ним не спимо.
— Ще не час? — усміхнулася Тамара.
— Не знаю. Нічого не знаю, крім того, що хочу чути його голос, бачити, йти з ним поруч. У мене дах знесло від нього!
— Дивися, щоб не помилилася, бо що більше закохуєшся, то важче забувати.
— Я його ніколи не забуду. Правда! Бувай! Зустрінемось, усе розповім.
— Щасти! — побажала Тамара на прощання.
Вона відразу набрала номер Анатолія. Виклик ішов, але чоловік слухавку не брав. Тамара знала, що слідчий не завжди може відповісти на дзвінок.
«Передзвонить пізніше», — подумала Тамара.
Вона прихопила мобільний із собою на кухню, і вже коли сніданок був готовий, спробувала ще раз зв’язатися з Анатолієм. Цього разу той скинув виклик, і жінці не лишалося нічого, як чекати на його дзвінок.
Прокинулися хлопчаки, і Тамара їх нагодувала. Сама їсти не стала — було тривожно на душі. Якесь сум’яття, що підкралося нізвідки, змушувало жінку почуватися напружено. Жінка взялася до прання, бо за прогнозом синоптиків насувалися дощі, а вона хотіла випрати постільну білизну й устигнути просушити її у дворі. Діти подалися на стадіон поганяти м’яча, і Тамара зосталася вдома сама. На кожен звук жінка знервовано здригалася. Вона не могла собі пояснити, що з нею відбувається, чому вся як натягнута тятива.
— Щось має трапитися, — нашіптував їй хтось невидимий. — Чекай на біду!
— Ні! Я так не можу! — ладна розплакатися, Тамара кинула в тазик випрану ковдру.
Обізвався мобільний, і на звук його мелодії Тамара підскочила на місці.
— Привіт, Томо! — від голосу Анатолія вона трохи заспокоїлася.
— Ти не відповідав. Щось сталося?
— Так. Схоже, за ґрати кинули справді не того, кого потрібно. Сьогодні вранці у нашому місті вбили жінку. На її грудях лежали лілії.
— Та ти що?! Вбивця на волі? І він уже в нашому місті?!
— Схоже, що так. Тамаро, прошу тебе, не ходи нікуди з дому без потреби.
— Не можу ж я цілими днями сидіти вдома?!
— Убивство скоїли неподалік твого дому, у сусідньому провулку.
— Та-а-к! — протягнула жінка. — Це погано. А за сюрприз я тобі дякую!
— За який сюрприз? — здивовано запитав чоловік.
— За білі лілії в садку! Де ти їх дістав? Це мій улюблений сорт. І найважливіше: як ти зміг висадити квіти так, що ніхто не почув? Перелазив через паркан?
— Я не розумію, про що ти.
Тамарі довелося все пояснити, і це здивувало Анатолія ще більше.
— Томо, я справді не приносив ті квіти. Подумай, кого Барс пропустив би?
— Барс не кидається лише на кількох людей. Марина не приходила, ти — також, сумніваюся, що Галина спромоглася би перелізти через паркан. Тоді хто?
Анатолій помовчав, потім сказав, що не має припущень, хто міг непомітно проникнути в садок, і нагадав, що вбивця на труп жінки поклав також білі лілії.
— То це, що, мені попередження було? Наступна жертва — це я? Але чому?! — запанікувала Тамара.
— Люба, вибач, я мушу бігти, але ти замкнися й нікого стороннього не пускай. Обіцяєш?
— Обіцяю, — майже прошепотіла жінка.
Тамара замкнула хвіртку, але від того спокійніше не стало. Вона допрала, розвісила білизну, протерла пил у кімнатах, але робота не відволікла її від тривожних думок. Вона подзвонила Федькові й запитала, де хлопці.
— Та ми граємо у футбол! Я ж говорив, де ми будемо! — відповів хлопчина.
— Олег з тобою?
— А де ж іще? Мамо, ти чула новину?
— Яку, синку?
— Маніяк у нашому місті. Він убив жінку.
— Так, чула.
— І знаєш, кого заарештували?
— Кого?
— Коляна!
— Того хворого чоловіка?! Та він і мухи не зобидить!
— Це ти ментам скажи!
— Чому саме його затримали? Не чув?
— Хлопці з того провулка кажуть, що Колян намагався її підвести, а потім розклав на грудях убитої жінки квіти. У нього руки були у крові, то його менти й замели, — пояснив Федько.
— Який жах! Колян не міг убити! — заперечувала Тамара.
— Розкажи це своєму Толику!
— Як ти розмовляєш зі мною? Хто тобі дав право так говорити?! — обурилася жінка.
— Вибач, якщо образив, мамо! Бувай! Мені ніколи! — кинув син, і в телефоні залунали гудки.
Тамара набрала Анатолія й почула від нього, що той наразі не має часу.
— Скажи мені лише одне: правда, що Коляна підозрюють у вбивстві?
— Так, це правда.
— Але ж він не міг нікого вбити!
— Триває слідство, і він єдиний підозрюваний. Вибач, мені час бігти.
— Бувай! — промовила Тамара та вимкнула телефон. — «Якесь божевілля!» — подумала вона, прямуючи до будинку.
Розділ 12
Маріуш був незадоволений. Він не звик марнувати свій дорогоцінний час, тепер же минали дні, а його справа з місця не зрушувала. Він стежив за мешканцями будинку кілька днів поспіль, прогулювався повз нього в різний час доби, і все даремно. Цього ранку чоловік прокинувся з упевненістю, що саме сьогодні йому пощастить. Він вислизнув непоміченим з готелю зовсім раненько та попростував до знайомої вулиці.