Маріуш кілька разів робив годинні перерви (боявся привернути увагу сусідів), а потім знову повертався. Десь об одинадцятій ранку він побачив двох хлопчаків, які вийшли з двору, кудись прямуючи. Старший подався вперед, буцаючи перед себе ногою футбольний м’яч, а молодший затримався. Він присів навпочіпки й узявся зав’язувати шнурівки на кросівках.
«Мій час настав! — проскочило в чоловіковій голові, і він пришвидшив ходу. — Найважливіше, щоби хлопчак не побіг за братом раніше, ніж я встигнуло нього наблизитися! — схвильовано думав Маріуш».
На його щастя, хлопчик довго вовтузився зі шнурівками, і чоловік устиг майже порівнятися з ним, коли зойкнув, навмисне падаючи посеред дороги.
— Ой, як боляче! — схопився за коліно.
Хлопчик підвівся й поглянув на незнайомця.
— Що з вами? — запитав він.
— Нога! Схоже, підвернув!
— Вам викликати «швидку»? — запропонував хлопчина, наблизившись.
— Ні, не треба! Краще допоможи сісти на лавку біля он того двору! — попросив Маріуш.
Хлопчик допоміг чоловікові дістатися лавки.
— Дякую тобі, добра дитино! — сказав Маріуш. — Як хоч тебе звати?
— Олегом.
— А з ким ти живеш і де?
— Он там! — вказав пальцем хлопчик. — Живу з братом і мамою Тамарою.
— Гарну дитину, чуйну виховала мама Тамара!
— Мені час іти! Бувайте здорові! — усміхнувся хлопчина й побіг наздоганяти старшого брата.
Маріуш зачекав, поки Олег віддалиться на безпечну відстань, підвівся і швидко пішов геть. Він повернувся до готелю роздратований і гнівний. Хотілося трощити все навколо, битися головою об стінку, а потім сісти на долівку й по-вовчому завити. Він почув те, що не бажав би знати й чути. Але дитина не може збрехати! Маріуш відчув, як його душу сповнює прагнення помсти.
«Я не помилявся, — подумав він. — Жаль, що мої припущення виявилися правдою».
Маріуш не звик впадати у відчай за будь-якої ситуації. Коли ставало зовсім непереливки, він намагався знайти хоча би щось втішне. Так учинив і цього разу. Чоловік не бився головою, не ламав меблі, не вив, лише, стиснувши до болю зуби, вирішив:
— Тепер я можу заспокоїти свою совість і жити далі спокійно. Я все зробив правильно.
Розділ 13
— Ти вдома? — запитала Марина Тамару, зателефонувавши їй пополудні.
— Так. Де ж мені бути?
— Заїду до тебе хвилин за двадцять. Добре?
— Чекаю! — відповіла Тамара.
Вона була рада Марині, бо не бачилася з нею вже кілька днів. Уранці жінка не знайшла букет квітів, проте клумба стояла полита, а відро, де вона тримала воду для поливу, щоби та нагрівалася на сонці, порожнє. Оглянувши все навколо, Тамара помітила на вологій землі відбиток чоловічого черевика. Вона взяла лінійку і, замірявши слід, визначила, що нічний візитер носить взуття сорок другого розміру. Це нічого не прояснило, бо більшість чоловіків має саме такий розмір ноги. У її Марка також був сорок другий, як і в Анатолія та ще багатьох-багатьох чоловіків. Тамара вирішила, що хтось або хоче її вбити, або діє на психіку. Але кому це треба? І найважливіше, навіщо? Жінка вже й так утратила спокій. Вона погано спала, постійно прислухаючись до будь-якого шереху надворі, а вдень нервувалася без будь-якої на те причини. Тамарі здавалося, що за нею хтось стежить. Попри те, що вона жодного разу не помітила людини, яка б за нею спостерігала, останні дні не могла позбутися відчуття стороннього погляду на собі.
«Я божеволію», — думала жінка.
Коли зателефонувала подруга, сказавши, що приїде, Тамара щиро зраділа. Вона вже не могла залишатися на самоті, ще й Анатолій був зайнятий пошуками маніяка.
Тамара встигла заварити каву до приїзду подруги. Вона почула знайомий звук Марининої автівки, яка пригальмувала біля двору, й поквапилася відчинити хвірточку.
— Маринко! Як добре, що ти заскочила! — Тамара обійняла подругу. — Ходімо, кава вже чекає!
Жінки сиділи в садку, сховавшись від сонячних променів у тінь густої груші, пили каву та поглядали на квітник.
— Не знаю, як ти тут живеш, а мені лячно навіть дивитися на ті лілії, — зізналася Марина. — Усе здається, що там хтось сховався і за нами спостерігає.
— То все нервове, — Тамара всміхнулася кутиками губ. — А якщо серйозно, то я справді налякана. Що для людини найстрашніше? Невідомість. Ми боїмося темряви не тому, що темно, а тому що не бачимо, що перед нами. Ось і я зараз як у темряві. Боюсь, а чого саме — не знаю.
— Маніяк тримає у страху все місто. Я ходила на роботу пішки, бо не хотіла, щоби мій знайомий знав, що маю машину, а тепер їжджу. Так ніби безпечніше.
— Він тебе проводжає додому, то чого ж тобі боятися?
— А якщо не зможе? Що тоді? Самій увечері йти додому? Ні, краще підстрахуватися! Коли доведеться самій повертатися додому, то віджену машину на стоянку, а потім мчатиму додому, як навіжена, через увесь квартал! — жартувала Марина.
— Ти вся світишся щастям, — зауважила Тамара.
— Так і є! Не знаю й навіть думати не бажаю, що це моє несподіване щастя незабаром скінчиться, а поки воно є — я ним насолоджуюся.
— Правильно робиш, — погодилася Тамара. — Лише з утратою Марка я зрозуміла, як він мені потрібен, як я його кохала й не тішилася щастям, яке мала. Ми так рідко буваємо щасливі! Гадаю, це тому, що не знаємо насправді, до чого прагнемо та яке воно на смак, оте щастя, а коли воно приходить до нас — не помічаємо, і лише втративши, згадуємо той час, коли були щасливі. Маринко, ти розгледіла своє щастя, то живи ним сьогодні, бо завтра... Хтозна, що з нами станеться завтра.
— А як ви?
— Ти про Толика? Я так і не визначилася. Ці лілії щодня... Слухай, а не може їх Анатолій приносити?!
— Навіщо йому тебе лякати?
— Уяви, мені лячно, а тут він, як принц на білому коні, мій рятівник — ось я! Може, думає, що, залякавши до напівсмерті, змусить мене сховатися за його спиною! Так! І чому я раніше не здогадалася?! — збуджено говорила Тамара.
— Мені здається абсурдною твоя версія, — відкарбувала Марина. — Тобі б детективи писати!
— Вважаєш, що я помиляюся щодо Толика? — розгублено запитала Тамара.
— Та він із тобою, як з кришталевою вазою! А тут залякувати... Ні, я в таку маячню ніколи не повірю! До речі, тобі однаково доведеться щось відповідати Анатолію, то, якщо ти не проти, скажу, що я про це все думаю.
— Знаю, що казатимеш.
— І що ж? — усміхнулася Марина.
— Кращого не знайти, він мене кохає. Далі продовжувати?
— Не треба. Що тебе стримує вийти за нього?
— Мабуть, я надто довго намагаюся зберегти те, чого давно вже немає, — замислено промовила Тамара.
— Ти про Марка?
— Про нього, — зітхнула Тамара. — Розумію, що минуле залишилося позаду — це факт, і тут нічого не зміниш. Досі картаю себе за те, що тоді сталося. Якби я нічого від Марка не приховувала, все було б інакше.
— Скільки можна гризти себе? — Марина зазирнула подрузі в очі. — Те, що трапилося з Марком, могло трапитися будь-коли та будь-де. У кожного своя доля, і нам її не змінити.
— Ні, все було б інакше, якби я йому розповіла правду ще першого дня нашого знайомства. Одна брехня потягнула за собою іншу, неправда нанизувалася, як намисто, аж поки нитка не витримала, розірвалася, і всі намистинки розсипалися так, що не зібрати їх докупи, як не силкуйся.
— Не подобається мені твій настрій, Томо. Може, нам винця випити?
— Такої спеки? Ні, не хочу!
— Обіцяють дощі, а де вони? Ніяк до нас не дійдуть.
— Дощ і негода таки буде, — стиха зронила Тамара.
Марина помітила, що Томині думки зараз десь далеко й зовсім не про дощ. Розрадити подругу не вдалося, і жінка попрощалася.
Розділ 14
Марині снилося жахіття. Уві сні вона почула Тамарин крик і кинулася бігти на її голос. Жінка опинилася на височенній скелі біля бездонної прірви, над якою висіла, учепившись руками за кам’яний виступ, її подруга та благала про допомогу.