— Як добре! — стиха промовила вона. — Так надійно й затишно.
— І мені добре біля тебе, — сказав Слава, не помітивши, як перейшов на «ти».
Чоловік пестив її волосся, а потім ніжно провів губами по шиї. Жінка повернула лице до нього й несміливо торкнулася губами його вуст.
«Як багато я втратив», — устиг подумати чоловік до того, як шалена пристрасть охопила їх обох...
Уранці Марина прокинулася першою. Вона почувалася найщасливішою жінкою на світі. Марина гнала від себе думку, що все це може скінчитися, знаючи напевно, що такого вже ні з ким не буде, що ці зустрічі залишаться найсвітлішими та найприємнішими спогадами в її житті. Вона дивилася на чоловіка, який спав, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя. Їй завжди подобалися чоловіки з довгим волоссям. Чому? Вона й сама не знала, та її ідеал чоловіка був саме таким, з довгим, обов’язково добре доглянутим волоссям. Славко був високий, широкоплечий, кремезний, без складок жиру на животі, підтягнутий і доглянутий, із волоссям, зібраним у «хвостик» гумкою. На ніч Слава зняв її, і тепер волосся розсипалося віялом по подушці.
«Ще не сиве волосся, — подумала жінка, — лише скроні трохи посвітлішали, ніби хтось сипнув на них жменю борошна».
Марина так не хотіла йти на кухню, але мусила. Вона зітхнула, легенько провела кінчиками пальців по Славиному волоссю й навшпиньки вийшла з кімнати. Марина швидко зготувала сніданок і повернулася до ліжка, де ще спав чоловік із її мрій. Вона вдивлялася в дороге обличчя, знову вкарбовуючи у пам’ять кожну дрібничку. Жінка шкодувала будити, але час був невблаганний. Поглянувши на годинник, вона зітхнула й торкнулася губами оголеного плеча чоловіка. Той відчув її ніжний дотик і усміхнувся, не розплющуючи очі.
— Любий, час прокидатися! — промовила Марина, зловивши себе на думці, що ладна робити так щоранку все життя, що ще лишилося попереду.
— Якщо ти не сон, то я прокинуся, — відповів Слава й розплющив очі. — Не наснилося! Ти справжня і поруч зі мною! Маринко, знаєш, що я зараз подумав?
— Ні, не знаю, — з ледве помітною усмішкою на обличчі відповіла Марина.
— Людина все життя щось шукає, а на схилі літ починає розуміти, що її метушня нічого не варта, а для щастя потрібно так мало!
— Ти хочеш сказати?..
— Так! Я — щасливий! І все завдяки тобі! Дякую долі, що звела нас!
— Я спізнюся на роботу, — нагадала Марина. — Якщо мене звільнять, то я стану не такою вже й щасливою.
— Усе! Встаю і біжу!
Після спільного сніданку Марина вперше за багато років не відчула самотності прийдешнього дня. Вони разом вийшли з квартири, і Марина, зазирнувши за вхідні двері, раптом зблідла. Там стояли білі лілії, викопані з корінням.
— Квіти... Це мені... Це зробив маніяк, — перелякано й затинаючись пробелькотіла жінка.
Слава обійняв її за плечі, притягнув до себе.
— Заспокойся, це ще нічого не означає, — спокійно й урівноважено запевнив він. — Може, ти їх замовляла?
— Точно! — Марина ляснула себе по лобі долонею. — Я ж просила сусідку привезти з дачі білі лілії для подруги!
— Ось бачиш! А ти відразу панікуєш. Іноді ми самі собі ускладнюємо життя, роблячи трагедію зі звичайних подій.
— Як я могла забути?! От дірява голова! — лаяла себе жінка за забудькуватість.
Марина подзвонила в сусідчині двері, але їй ніхто не відчинив. Тоді вона зателефонувала сусідці на мобільний і лише по тому, як жінка підтвердила, що то вона залишила квіти під дверима, заспокоїлася.
— Чому ви не принесли квіти до квартири? — поцікавилася вона. — Я постійно була вдома.
— Мариночко, вибач, але вчора ввечері я зовсім випадково побачила у вікно, як ти поверталася додому із цікавим і екстравагантним чоловіком, — пояснила сусідка. — Тому вирішила вас не турбувати й поставила лілії в коридорі.
Подякувавши жінці, Марина сказала Славі:
— Сусідка випадково побачила нас разом.
— Звісно, що випадково, — усміхнувся чоловік. — Хто б сумнівався?
Марина прийняла зміну та дістала мобільний телефон, аби, як зазвичай, порозмовляти з Тамарою. Проте номера подруги вона не набрала.
Їй хотілося розповісти про минулу неймовірну ніч, поділитися враженнями, як це вона робила раніше, але щось її зупинило.
«Я просто боюся зізнатися у своєму щасті, — вирішила жінка. — Напевно, потрібно спочатку самій ним насолодитися, а вже потім плескати язиком».
Марина почувалася незручно через сьогоднішню неспроможність бути щирою та відвертою з подругою, тож, аби не думати про це й відволіктися, з головою поринула в роботу.
Розділ 16
Після роботи Анатолій заїхав до Тамари, щоб забрати її до себе на ніч.
— Нарешті завтра маю довгоочікуваний вихідний! — сказав він. — Хочу відпочити разом із тобою, Томо.
— А діти? Залишаться на ніч самі вдома?
— Чи це вперше?
— Не вперше, але ці чутки про маніяка, і ці лілії...
— Не бійся. Діти нехай замикаються на ніч на всі замки й нікуди не виходять з хати, — порадив чоловік. — А ми, як завжди, влаштуємо їм телефонний контроль.
— Добре. Тільки зачекай трохи, поки я зготую їм поїсти. Ти, напевно, також голодний?
— Я стомлений, — зітхнув Анатолій.
Упоравшись зі справами, Тамара звеліла Федькові ввечері нікуди з дому не виходити та не випускати Олежика.
— Знаю, не маленький, — сказав матері син. — Усе буде гаразд!
Анатолій жив у батьківському домі, одну половину якого займав він, а другу — його мати й батько. Хоча оселя була невелика — простора гостьова кімната, вузька спаленька та кухня, Анатолію її вистачало для самостійного та спокійного життя. Тут він проводив вільний час із Тамарою — його коханням іще зі школи.
Анатолій одразу ж зняв із себе форму й пішов до душової кімнати. Тамара тим часом швиденько зібрала його брудну, просякнутий потом одяг і закинула його до пральної машини. Чоловік вийшов із душу й, помітивши її порядкування, зауважив, що білизна може за день не висохнути, бо обіцяють зливи.
— Ти все ще віриш синоптикам? — усміхнулася Тамара. — Котрий день поспіль ми чекаємо на їхні обіцянки? Дощі щодня відкладаються, а спека стоїть така, що за дві години все висохне. У тебе є щось їстівне в холодильнику?
— Щось є, — мовив Анатолій. — Не образишся, якщо я приляжу? Справді втомився, ноги аж гудуть.
— Відпочивай, а я щось приготую. Як просувається справа з маніяком? — запитала вона, заглядаючи до холодильника.
— Після вихідного пробиватиму всіх прибулих, — почав розповідати він. — Якщо знайду вбивцю, отримаю підвищення.
— То Колян не вбивця?
— Звідки я знаю? У нього взагалі нічого не можна випитати. Плаче й усе.
— А ти влаштував йому справжній допит? — зіронізувала Тамара, наливаючи в каструлю воду.
— Запросив матір того ненормального та при ній кілька разів спробував отримати від нього пояснення.
— І що?
— Постійно плаче, проситься до мами, — говорив чоловік. — Повторює: «Тьотя вбилась», «Треба рятувати», «Крові багато. Страшно!». Ото й усе зізнання.
— Ще раз повторюю: я впевнена, що Колян убити не міг!
— Навмисно — ні, а якщо ненавмисно? Може, він її не хотів убивати, а вдарив чимось по голові, а потім злякався. Розумієш, Томо, жінка померла від удару в потилицю. Її тіло намагалися чи то приховати, чи то бозна-що з ним зробити, бо кров на асфальті була в одному місці, а труп лежав за кілька метрів від нього, в іншому. Якщо він не винен, то навіщо розкладав лілії по тілу вбитої?
— Нам не зрозуміти хід думок таких людей, але Колян не вбивця і це ти зрозумієш згодом.
— Може, й так.
— То Коляна ще не відпустили із СІЗО?
— Днями відпустять. Його батьки оплатили адвоката, сподіваються, що той доб’ється проведення судово-медичної експертизи. Якщо після неї Коляна визнають неосудним, то відпустять додому, — пояснював Анатолій. — Розумієш, Томочко, моя мета не залишити за ґратами хвору на всю голову людину, а знайти справжнього вбивцю.