— Ми не можемо взяти відпустку водночас.
— Чому ні? Персонал пройшов перевірку часом, тож нехай вчиться працювати без нашого нагляду. Нехай відпрацьовують свою гарну зарплатню, а ми з тобою трохи передихнемо.
— Ти хочеш залишити свій бізнес без комерційного директора? — з усмішкою поцікавився Слава. — То, може, я взагалі зайвий?
— Друже! Не перекручуй! Ти знаєш, як я до тебе ставлюся і як ціную. Щойно згадав ту нашу першу зустріч. Ти пам’ятаєш, як усе було?
— Та нібито ще сповна розуму, — сказав чоловік. — Випадкова зустріч у ресторані. Зустріч, яка змінила моє життя.
— Життя колишнього відомого картяра, потім — поганяла автівок з Європи та бізнесмена-початківця, — узявся перераховувати Маріуш. — Ти був справжнім знавцем автомобілів, який із першого звуку двигуна безпомилково визначав його роботу. Талант!
— Талант зробив свою справу на фундаменті твоїх коштів. Тобі, Маріуше, гріх прибіднятися: твої знання з автодорожнього інституту не раз нам ставали у пригоді.
— Так і будемо один одного розхвалювати? — Маріуш повернувся до друга обличчям. — То як тобі моя пропозиція?
— Непогана! — усміхнувся чоловік.
— Маєш якісь плани на час відпустки?
— Усе так неочікувано... Хочу здійснити свою давню мрію.
— Оженитися?
— Тю на тебе! Знайти одну людину, хоча це буде й нелегко.
— Звернися до наших знайомих ментів, — порадив Маріуш. — Нехай побігають, бо вже звикли до дармових грошей.
— Ні, Маріуше, у мене делікатна, особлива справа. Мушу сам усе з’ясувати, поспілкуватися з людиною, яку повинен був знайти давно, але все відкладав на потім, доки цей поганий чоловік «потім» виріс у роки.
— Ось бачиш, як усе вчасно! У мене накопичилися справи, у тебе — також.
— Куди поїдеш, Маріуше?
— На зустріч з минулим. Треба дещо з’ясувати, бо не дає воно мені спокою.
— Минуле, воно таке, — погодився чоловік. — Влізе в душу й гризе. І не відкараскатися від нього, доки не повернешся, щоби розставити всі крапки над «і».
— Час настав, — задумливо промовив Маріуш. — Вирішуємо свої справи й зустрічаємось на роботі за місяць. Мені не телефонуй, — попрохав. — Хіба що в якомусь екстреному випадку.
— Сподіваюся, форс-мажорів не буде, — сказав Слава й потиснув другові руку на прощання.
За мить чорний «джип» Славка із зображенням змії на капоті зник із подвір’я Маріуша Крульки.
Розділ 2
Тамара прокинулася, коли за вікном сіріло. Повернулася на інший бік, вляглася зручніше, але сон чомусь не йшов. Отак завжди! Як треба вдосвітку вставати на роботу, то спиться міцно, а під час відпустки, за нагоди відіспатися, сон злітає з повік іще зрання. Жінка поніжилась у ліжку ще трохи й вирішила не марнувати часу: знала, що заснути не зможе. Завтра день її народження. День, який для неї ще з дитинства перестав бути святом. Двадцять дев’ять років тому загинула мама. Тамарі було шість, і то був останній святковий день її народження — усі наступні п’яті червня затьмарювали сум і спогади про той і найщасливіший, і найнещасніший день її життя.
Тамара підвелася з ліжка, накинула халатика, зазирнула до кімнати хлопчиків. Їх ліжка стояли вздовж стіни вузької спальні: ліворуч спав чотирнадцятирічний Федько, а праворуч — десятирічний Олежик. Тамара тихенько пройшла між ними, причинила вікно. Стояла середина літа, але ночі були доволі прохолодними, а під ранок узагалі такі, що доводилося зачиняти вікна. Такі ночі рятували від спеки, яка пражила вдень. Тамара подалася на кухню, випила каву і, збадьорившись, вийшла надвір. До неї відразу підбіг кудлатий пес і радісно закрутив хвостом.
— Барсе, як ти тут? — запитала жінка й почухала кавказьку вівчарку за вухом. — Як спалося, мій старенький?
Ніби зрозумівши запитання господині, собака смачно позіхнув, показавши білі та міцні, яку молодого, зуби. Насправді кавказець мав поважний вік (йому йшов тринадцятий рік), та по ньому було не сказати. Барс хіба що менше гасав подвір’ям і частіше прилягав відпочити в затінку абрикоси та ще їсти з роками почав менше.
Тамара пішла до саду. Там — її слабинка, любов і гордість — велика клумба різних сортів садових лілій. Непорушно, наче завмерли в очікуванні народження нового літнього дня, стояли гінкі, густо вкриті зеленим і темно-пурпуровим листям стебла різної висоти. Сезон цвітіння лілій уже почався, і клумбу оповивав ніжний, приємний аромат. Тамара замішувалася дивовижними, по-справжньому королівськими квітами, які ще з дитинства полонили її витонченістю ліній та оригінальними природними пахощами. Жінка багато знала про ці шляхетні рослини. Їй неймовірно подобалося одне німецьке повір’я, нібито разом із білою лілією народжується ельф, який живе в ній. Удень ельф спить у чашечці квітки, а ночами розгойдує її так, що лілія видає кришталево-чистий дзвін. Так їй розповідала мама, і ставши дорослою, Тамара ночами все ще прислухалася, сподіваючись якось почути той легенький дзвін. Їй хотілося вірити в диво, але його не було: лілії радували цвітом, пахощами, але казковий ельф у її квітнику, мабуть, оселитися не бажав.
Тамара пишалася своїм квітником. Із ранньої весни вона щоранку виходила в садок, аби спостерігати, як із-під землі прокльовуються маленькі й несміливі паростки. Спочатку вони скидалися на червоного кольору шишечки, які щодня витягувалися дедалі вище, вгору, до сонця. Та наставала довгоочікувана мить — і перша красуня розкривала свою голівку. Справжньою радістю було дивитися, як улюблені квіти одна за одною перетворюють свої пуп’янки на великі суцвіття, даруючи грішній землі небесний рай, сповнений неповторним, схожим на вишукані й ніжні парфуми, ароматом.
Тамара назбирала у свою колекцію різні види лілій. Почала вона з азіатських гібридних — одних із найбільш невибагливих у догляді видів. Якою ж була її втіха, коли на кожній рослині зацвіло по тридцять квіток у діаметрі з десять-п’ятнадцять сантиметріві! Але цей сорт не мав запаху, тож наступної весни на клумбі Тамари з’явилися східні гібриди, із сильним ароматом і великими квітами діаметром до двадцяти п’яти сантиметрів. Але жінці й цього здалося мало. Тоді до її колекції додалися ОТ-гібриди[2] та ЛО[3], рожеві з білим, жовті, темно-рожеві, з квітками витягнутої форми та ніжним ароматом.
Особливе місце на клумбі займали білі лілії — улюблені квіти мами та й її самої. Ці білого кольору з жовтавими тичинками посередині квіти надзвичайно запашні. Тамара знала, що про цю горду й вишукану квітку складено безліч легенд і міфів. У стародавній Греції білу лілію вважали квіткою богині Гери, що проросла з крапель її молока, римляни ж ушановували лілію як квітку Юнони та символ надії. Багато років тому Тамара захопилася збиранням листівок із зображеннями білої лілії. Вона завела альбом, де зберігала листівки з копіями картин Да Вінчі, Боттічелі, Росетті, Караваджо, Лоті й інших великих художників. Особливу цінність для жінки мали листівки, де біла лілія поставала християнським символом чистоти й цнотливості. Тамара могла подовгу розглядати зображення білої красуні на картинах Філіппі Ліппо «Благовіщення» та Сандро Боттічеллі «Мадонна із сімома янголами». На одній зі сторінок Тамариного альбому було наклеєно журнальну вирізку із зображенням ікони Богородиці «Нев’янучий цвіт», на якому Пресвята Богородиця тримає білі лілії як символ непорочності. Колись давно бабуся навчила Тамару щирої молитви до цієї ікони, вклякаючи перед якою дівчата просять доброго чоловіка. Вона молилася й отримала бажане: Тамара зустріла своє кохання та вийшла заміж. Утім одного жахливого дня все обірвалося. Жінка з жалем подивилася на порожній рядок, де так і не зійшли її улюблені білі лілії.
«Може, то якийсь знак? — з тривогою подумала Тамара. — Щось мені на душі тривожно, як ніколи».
Жінка знала, що восени висадить нові цибулинки, аби навесні вони потішили її незаймано-білосніжним цвітом і делікатним п’янким ароматом, але зараз, без білих лілій, що вимерзли взимку, клумба здавалася неповною, а Тамара почувалася незахищеною. Ті білі квіти давали їй наснагу та силу жити. Зараз же перед нею був лише порожній рядок на клумбі.