— Як удруге? — здивувався Анатолій.
— Сьогодні вранці я знайшла на лавці біля двору букет білих квітів. Не опирайся, знаю, що то ти їх приніс! — усміхнулася Тамара.
— Мені, звісно, приємно, що ти подумала на мене, але, Томо, то був не я.
— Отакої! — засміялася Тамара. — Напевно, хтось забув тут свій букет, а я його швиденько забрана! Нехай вибачають, я не навмисне! А ось і моя дорогенька Маринка!
Марина привіталася, обійняла подругу, поцілувала в щічку, поздоровила з днем народження та вклала до рук гарно запакований подарунок.
— Потім роздивишся, — промовила вона. — Сподіваюся, що сподобається. Допомога потрібна?
— Зараз надійде Галина, й тоді вже будуть усі, — відповіла їй Тамара і сказала, що час накривати на стіл.
Поки жінки клопоталися біля столу, Анатолій пішов поспілкуватися з хлопчаками. З Федьком та Олегом у нього склалися добрі, дружні взаємини. Хлопці непогано сприймали його як друга, а от чи сприймуть як вітчима Анатолій не знав. Ще й Тамара не квапилася з відповіддю. Чоловік перекинувся кількома фразами з дітьми й запитав:
— Як гадаєте, ваша мати погодиться стати моєю дружиною?
Схоже, запитання не заскочило братів зненацька. Вони були вже в тому віці, що розуміли, які стосунки пов’язують чоловіка з їхньою матір’ю. Федько з Олегом перезирнулися, і старший хлопчик відповів:
— Вас, дорослих, нам не зрозуміти.
— Як і вам нас, — додав Олежик.
— То чи варто мені сьогодні робити Тамарі офіційну пропозицію? Порадьте мені, — звернувся Анатолій до хлопчиків.
— Спробуйте, але жінки такі непередбачувані! — серйозно, якось зовсім по-дорослому мовив Федько.
— Гаразд! Я спробую! — вирішив Анатолій.
Барс гарикнув і побіг до хвірточки. Обнюхавши жінку, що ступила до двору, він привітно замотав хвостом.
— Привіт-привіт, старенький! — сказала та, попестивши пса.
— Галюню, вітаю!
Тамара вийшла їй назустріч, обійняла, поцілувала. Жінка віддала їй пакет із подарунком, поздоровила зі святом.
— Проходь, прошу за стіл, — запросила її Тамара. — Уже всі зібралися. Хлопчики! Ходіть-но сюди! — покликала вона дітей.
Федько й Олег підбігли до Галини, обійняли її та привіталися.
— Як ти, Олежику? — запитала Галина, сідаючи до столу.
— Усе добре! — усміхнувся той. — А ти як?
— Усе, як завжди, — Галина ухилилася від прямої відповіді.
Застілля було в самому розпалі, коли Анатолій попросив слова. Він підвівся, помітно хвилюючись.
— Друзі, я вже давно знаю Тамару, — почав він, — іще зі шкільної лави.
— А коротше можна? — перебила його Галина.
— Можна! Сьогодні я хочу офіційно попросити Тамариної руки, — сказав Анатолій, і кінчики його вух спалахнули червоним. — Ось каблучка. — Він відкрив коробочку. — Томо, ти згодна стати моєю дружиною?
Тамара знітилася.
— Ну ти й знайшов час, — промовила вона й підвелася.
Жінка дивилася на каблучку, а у пам’яті з далекого минулого перед нею постав образ Марка — теж із відкритою коробочкою, але з набагато скромнішою обручкою. Тоді вона відповіла «так», і закохані заприсяглися бути разом завжди. Тепер же Тамара розгубилася. На неї спрямували запитальні погляди кілька пар рідних очей, а вона не знаходилася з відповіддю. Анатолій її багато в чому влаштовував, як і їхні стосунки, але жити разом, прокидатися з думкою про нього й лягати з нею, Тамара не була готова. Їй не хотілося ображати Анатолія, який стільки років чекав на її кохання, але й сказати «так» чоловікові, якого поважала, сприймала, сумувала, коли довго не бачила, але без якого, була певна, проживе, зараз не могла. Їй здавалося, що кохання до Марка все ще тримає в полоні її душу й саме воно заважає стати за дружину іншому.
— Томо, не мовчи! — обізвалася Марина, порушивши паузу, яка затяглася.
— Дякую, Толику, — промовила зворушено Тамара. — Я ціную тебе, наші стосунки, але... Я не знаю, чи готова наразі стати твоєю дружиною, чи ні. Справді, не знаю. Мені потрібно трохи часу, щоб усе обдумати.
— Скільки часу тобі потрібно? — невесело запитав чоловік.
— Днів десять, — випалила Тамара, не замислюючись.
Саме така відповідь прийшла жінці на гадку і, просто щоб уникнути незручної ситуації, вона її озвучила. Анатолій уже натякав на одруження, але Тамарі щоразу вдавалося ухилитися від прямої відповіді, хоча вона розуміла, що колись їй таки доведеться сказати йому «так» або «ні». Попри те що підсвідомо жінка була готова до серйозних і довготривалих стосунків із Толею, зрозуміти до кінця, чи хоче вона все життя прожити з ним, вона так і не змогла. Ота відмовка про десять днів була просто зволіканням, і Анатолій це розумів. Чоловік усміхнувся і запропонував випити за чарівну Тамару. Тост розрядив напруження, що повисло в повітрі, всі перехилили келихи й енергійно запрацювали виделками. Тамара полегшено зітхнула. Вона вдавала веселість, однак усе ще була напружена.
— Томо! Ледь не забула! — раптом вигукнула Марина. — Моя знайома, сусідка, говорила, що у найближчі вихідні поїде із сином на дачу та відкопає тобі білосніжні гібридні лілії.
— Невже?! Справді?! Я їх обожнюю! У них такий тонкий аромат! Дякую тобі! Це справді приємно! — промовила Тамара з неприхованою радістю.
— Зараз період цвітіння лілій, — зауважив Анатолій. — Хіба можна їх пересаджувати?
— Можна! Навіть з квітками! — відповіла Тамара. — Маринко, а та жіночка не забуде?
— Не хвилюйся, я їй нагадаю, — запевнила подруга.
Хлопчаки, поївши, гайнули на вулицю гратися, а Тамара підсіла до Галини й поцікавилась, чи була вона на кладовищі.
— Ні, не була, — відрізала та, наливаючи собі в келих вина.
— Чому, Галю?
— Бо моя присутність на сумному місці не поверне їх із того світу.
— Це так, але ж...
— Якби ви того вечора не пішли з дому, а лишилися зі мною, хворою, то все було б по-інакшому!
— Ти знову? Навіщо, Галюню?
— Чи я сказала неправду?
— Ти не маєш права тримати образу в собі стільки років.
— Не тобі мене вчити! — роздратовано відкарбувала Галина.
— Ти забагато п’єш, — тихо зронила Тамара.
— Тобі шкода цього дешевого пійла?! — Жінка скривила губи у презирливій посмішці. — Чи ти гадаєш, що я собі не можу купити пляшку?
— Не треба, прошу тебе.
— Ти відібрала у мене все, а тепер іще вказуватимеш, що мені робити та скільки пити?! — уже голосно запитувала Галина.
— Знову почалося! — зітхнула Тамара. — Скільки можна, Галю?
Вона підвелася й почала збирати зі столу порожні тарілки. Галина взяла зі столу невідкорковану пляшку червоного вина, сховала її до пакета, подякувала та сказала, що йде додому.
— Я викличу таксі, — запропонувала Тамара, побачивши невпевнену ходу жінки.
— Не треба. Я хочу ще поговорити з Олежиком, — відказала їй Галина.
Розділ 8
Слава не міг позбутися думки про те, що йому знайоме обличчя жінки на рецепції. Він мав дуже добру пам’ять на обличчя. Бувало, що не бачивши людину досить довго, відразу впізнавав її під час зустрічі. Тепер же чоловік сумнівався: з одного боку, він розумів, що відтоді, як покинув це містечко, спливло чимало років, тож може помилятися, проте, з іншого, знав, що, людей, які з роками змінюються, завжди виказують очі й голос. Тому чоловік був майже певен, що цю жінку він десь бачив.
«Може, одна з тих, із ким я розважався замолоду, ще безпечним і грошовитим картярем? — міркував він. — Тоді зняти на ніч дівчину було легко. Дівчат вабили гроші, й, крім того, підстьобував страх і небажання нажити клопоту із небезпечним залицяльником. Я ж розважався з кожною по кілька днів, аби потім викинути з голови, зустрівши іншу».
Слава кілька разів за день пройшов повз жінку, намагаючись відродити у пам’яті її образ, але йому не вдавалося. Він вирішив, що треба підійти до неї ближче й поспілкуватися, тим паче, що боятися йому нічого: навіть якщо вона його згадає, прізвище Бортник він уже давно змінив на інше. Чоловік дочекався, поки жінка лишиться на самоті, підступив до неї та привітався. Вона подивилася на нього спокійно, але з цікавістю.