— Ми вже сьогодні віталися, — зауважила.
— Зайвий раз не завадить, — усміхнувся чоловік. — Моє ім’я Слава. А ваше?
— Марина.
— Вам подобається робота? — запитав він.
— А чи у мене є вибір? — стенула плечима жінка. — Де платять вчасно, там і працюю. А ви до нас у відрядження?
— Можна й так сказати.
— Сподобалося наше місто?
— Не встиг усе оглянути, — відповів Слава й схаменувся: у паспорті зазначено місце народження, тому жінка могла знати, що він тут народився. — Покажете мені найцікавіше?
— Не смішіть мою голову, — всміхнулася Марина, і чоловік зауважив, що у неї приємна та щира усмішка. — У нас тут нема нічого особливого.
— Музей, парк, скульптури, щось та є?
— Парк, де росте кропива, вища за ваш зріст. Можу показати!
— Ось і добре! О котрій ви змінюєтесь?
— Пізно. О десятій вечора.
— Тоді я вас проведу додому, а ви покажете мені бодай вулиці містечка.
— Не відмовлюся, — сказала Марина. — У сусідньому райцентрі, що від нас за двадцять кілометрів, таке жахіття було!
— І що ж там трапилось?
— Маніяк убив чотирьох молодих жінок. Ще й уквітчував їхнє волосся. Уявляєте?!
— Його спіймали?
— Так, але подейкують, що ув’язнили не того, кого треба, а справжній убивця все ще на волі. Знаєте, як це у нас буває? Отримали наказ згори негайно піймати вбивцю, щоб не було паніки серед населення, от і посадили першого-ліпшого.
— Але ж убивств після того не було вже?
— Тиждень тому його прикрили, та що, як маніяк відсиджується у своїй норі, а потім знову вийде на полювання. Ми всі тут страху натерпілися! За що вбивав — нікому не відомо. Причому не ґвалтував, а лише вбивав, розпускав волосся та прикрашав його ліліями.
— Ліліями? Чому саме ними?
— А хтозна? Хворий на голову, напевно.
— Не хвилюйтесь, я вас проведу й обороню від маніяка, — усміхнувся чоловік.
— Добре. Я чекатиму на вас о десятій, — промовила Марина й дістала журнал, у якому почала робити якісь записи.
Чоловік зрозумів, що розмову закінчено. Він піднявся у свій номер, іще раз, про всяк випадок, переглянув на мобільнику вхідні дзвінки. Минуло два дні, а Тамара йому так і не зателефонувала.
— Зачекаю ще добу-дві, а потім сам спробую з нею зв’язатися, — вирішив він.
Слава з Мариною неквапливо йшли вулицею вечірнього міста. Денна спека спала, і на вулицях було людно. Матусі котили візочки, дітлахи бавилися на дворових майданчиках під пильним наглядом бабусь, хтось поспішав додому з дачі, несучи кошики та сумки, від яких линув приємний запах огірків, цибулі та свіжого кропу, прогулювалися пари закоханих, і голосно сміялася молодь. Слава час від часу поглядав на свою супутницю, думаючи про те, що її риси обличчя йому знайомі, а Марина розповідала про своє місто.
— Ви мене не чуєте, — усміхнулася вона, подивившись на чоловіка.
— Мариночко, вам здалося.
— Мені ще дещо здалося.
— Що саме? — насторожився чоловік.
— Що я вас десь бачила.
— Невже?! І де саме?
— Ви раніше не зупинялися у нашому готелі?
— Ні.
— То, напевно, я помиляюся.
— Може. Марино, розкажіть мені про себе, — попросив чоловік.
— Що вас цікавить?
— Усе!
— Була заміжня, маю дорослу доньку, яка вийшла заміж за поляка й зараз живе у Польщі.
— А ваш чоловік?
— Він помер молодим від невиліковної хвороби.
— Вибачте, не знав.
— Отож виходить, що я — вдова.
— Не пробували вдруге влаштувати особисте життя?
— Не вдалося! — зітхнула жінка. — Мабуть, така моя доля.
— Звідки вам знати, яка у вас доля? Ви — гарна, приваблива жінка, тож можу припустити, що увагою чоловіків не обділені.
— Ага! Особливо у нашому містечку, де одружені чоловіки мріють про коханку, а вдівців самотні жінки відразу розбирають, як гарячі пиріжки на ринку, — усміхнулася Марина. — А ви одружені?
— Я схожий на жонатого чоловіка? Який жах! — перевів на жарт Слава. — Наразі я вільний, як птах у польоті.
— А скільки разів були невільні?
— Не повірите. Жодного!
— Цивільні шлюби?
— Так, цивільні, які не переросли в щось більше.
— Славо, дітей маєте?
— Так. Мариночко, яке затишне кафе! Зайдемо на каву? — запропонував чоловік.
— Каву, щоби потім ніч не спати?
— Тоді чай або сік.
Вони сиділи на літньому майданчику кафе до другої ранку, говорили ні про що та про все на світі й не могли наговоритися. Лише коли напівсонний офіціант нагадав їм, що кафе зачиняється, пішли звідти. Слава взяв Марину під руку, і його охопило вже давно забуте почуття. Чоловік провів жінку до під’їзду, і вони домовилися зустрітися завтра ввечері в тому самому кафе.
— І все-таки я раніше з вами десь зустрічалася, — сказала Марина на прощання.
— У цьому житті може бути все, — промовив Слава.
Розділ 9
Уранці Тамара зателефонувала Анатолієві.
— Доброго ранку! — привіталася.
Вона хотіла переконатися, що чоловік не ображається на неї, що не відразу відповіла на його пропозицію одружитися, а взяла тайм-аут.
— Привіт, Томочко! — сказав чоловік, і з його тону жінка зрозуміла, що він радий її чути. — Як ти, люба?
— Усе добре!
— А як Галина?
— Як завжди. Напилася ще й додому пляшку прихопила. Нічого нового.
— Може, ще раз спробуєш умовити її піти на лікування?
— Спробую. Не знаю вже вкотре, але спробую. Нехай кілька днів мине, щоб заспокоїлась, а потім сходжу до неї додому. Ти сьогодні на зміні?
— Так. Сезон відпусток, доведеться попрацювати. Щойно буде вихідний, я дам знати й ми зустрінемось?
— Звісно! — пообіцяла Тамара й побажала Анатолію гарного дня.
Ранок у жінки видався, як завжди. Спершу Тамара нагодувала Барса, потім навідалася до квітника. Коли ж відімкнула хвіртку, аби позамітати біля двору, побачила на її ручці букет лілій.
«Ото вже Толик! — подумала вона. — Знову дивує мене!»
Тамара взяла білі квіти, принесла до хати, поставила у воду. Вона підмітала біля двору, коли під лавкою помітила одну білу квітку.
— Напевно, Анатолій сидів на лавці, й квіточка відпала, — вирішила вона з жалем і змела її до купи сміття.
Колись у цьому будинку жили батьки Марка. Лавка була під парканом трохи далі, як зараз. Саме на ній відпочивали ввечері Тамарині свекор і свекруха, коли п’яний водій вантажівки заснув за кермом і на великій швидкості наїхав на них. Вони обоє загинули на місці. Після того Тамара з Марком і сином перебралися з гуртожитка до батьківської оселі, де за кілька років зробили ремонт і добудували простору кухню. Тільки от лавку Марк не захотів ставити на тому самому місці й обладнав поодаль. Покінчивши з прибиранням, жінка подалася готувати сніданок. Тамара не телефонувала Анатолію, щоби подякувати за квіти, але наступного ранку хтось знову зачепив за ручку хвіртки такий самий букет білих лілій.
— Це ти приносиш мені щоранку лілії? — запитала вона чоловіка, зателефонувавши.
— Які лілії? — почула у слухавці здивований голос. — Ти про що?
— Уже втретє хтось лишає квіти біля мого двору, і це не ти?
— Ні, не я.
— Якщо це жарт, то невдалий, — зауважила Тамара.
— Я справді не приносив тобі квіти. Напевно, хтось у тебе закохався.
— Не смішно. Мене це починає тривожити.
— А це не Галина пожартувала?
Тамара замислилася. Від Галі можна було чекати що завгодно, і жінка вирішила сьогодні ж сходити до неї.
Галина не чекала на Тамару. Попри десяту годину ранку, жінка ще лежала на дивані. Вона неохоче підвелася, відчинила двері.