– І до яких пір буде ця дружба тривати? – цього разу Маргарита Семенівна виглянула з кухні, витріщила очі на чоловіка. – Відповідай мені! Що дає тобі ця нікому не потрібна дружба? Ніяк зрозуміти не можу. Самі неприємності – та й годі...
– Досить вже, – намагався заспокоїти жінку Григорій Павлович. – Людина як людина Яковлєв, тим самим воздухом дихає, що й ми.
– Так ось як! Ти, значить, за нього! – зовсім, здається, вийшла з себе жінка. – Подивіться тільки, люди, кого я в хаті тримаю! Чужу людину! Іншорідне тіло! Ні, ви тільки подивіться, подивіться!..
– Поїхала, – зкривився Григорій Павлович і відгородився від жінки газетою, але Маргарита Семенівна так смикнула її, що чоловік від нечеканості випустив окуляри, які тримав разом з газетою в руці, і скельця сльозинками розсипалися по підлозі...
– Що, неприємно слухати? Але ти слухай, слухай, дорогий, може, хоч якась користь буде. Крапля води й та камінь точить. Питаюся: коли покладеш ти кінець цій дружбі? Ти чоловік чи жінка у штанях? У тебе совість, гідність в решті решт є?
– Є, є і совість, і гідність, – продовжував відбиватися Григорій Павлович.
– Є, кажеш? Щось я не бачу. Учора, значить, зустрічаю того Яковлєва. На вулиці , де ж іще! Темно вже, усі нормальні люди «Марію» дивляться, чай п’ють коло екрана, а він, як бездомний, бриндає. Напарника шукає – такого ж, як сам...
– Ну-ну... і що далі?
– Ось і ну, ось і ну... Тільки про себе думаєш. Аби живіт натрамбувати, на канапі полежати... Паразит!
– Заладила: Яковлєв, Яковлєв... – поморщився Григорій Павлович. – Не чепай ти його, хай живе спокійно. Ну, приклав одного разу руку... не стримався. Чоловік же. З ким не буває? Та й не тебе ж він у решті решт зачепив...
– Хм, іще не вистачало, щоб мене! – Маргарита Семенівна набула войовничого вигляду і, здавалося, була готова хоч зараз дати відсіч любому супостату. – Я йому, іроду, ураз голову відкрутила б! Ты подивися на нього тільки, га! Усе тільки й робить, щоб людям нашкодити, нерви попсувати. Одна в нього думка, одна...
На кухні щось зашкварчало, забулькало, і вже звідти лунав енергійний, гучний, повний злості та ненависті голос Маргарити Семенівни:
– Я цього так не залишу! Якщо чоловік одоробло одороблом, то сама обстою честь сім’ї! Сама! Я покажу цьому Яковлєву, де раки зимують! Запам’ятає! Що ж робити залишається, коли чоловіка в хаті нема?
... Ранком наступного дня Маргарита Семенівна привела свого чотирирічного синочка Юрочку у дитячий садок і поставила вимогу: «Подайте мені сюди Яковлєва!»
ПІВЕНЬ
Приміський дизель-поїзд мірно відстукував колесами, зупинявся майже через кожні п’ять хвилин – висаджував та підбирав людей, а потім, злегка піднапружившися, набирав швидкість. Пасажирів у кожному вагоні було – як оселедців у бочці: не кожному пощастило навіть зручно стояти.
Звичайний у такому випадку малюнок: одні дрімаюь, другі вдивляються у детектив чи в газету, треті ж, кому пощастило з місцем, сумовито кидають погляди на краєвиди за вікном. І раптом: «Ку-ка-рі-ку-у!» Вагон гримнув від сміху. Півень уніс таке пожвавлення, що й переказати важко. Потім «ку-ка-рі-ку-у!» повторилося. Сміх був уже не такий дружний, як хвилину чи дві тому, але усе ж таки був... Ніби артист, відказуючи на аплодисменти вдячних глядачів, півень продовжував розважати людей, поки ті не здоволилися його співами. А потім і півень змовк, і люди затихли. Знов – детективи, газети, байдужі погляди за вікно, на сусіда. Та ось цікаво ж: ну, а якби півень загорлопанив де-небудь на сільській вулиці? Співай собі, ніхто й бровою не поведе. А на міській – цікаво, звідки він тут? У вагоні – так само цікаво. Всьому, кажуть, своє місце. Так і з оцим півнем вийшло.
Можливо, я і не писав би про це, але ж дуже цікавим здався дідусь, що віз крикуна у кошику. Сільський дідусь. Він підсів десь посеред дороги, і проїхав лише дві зупинки.
– Це особливий півень, – підсліпувато подивився старий по боках. – Йому ціни нема. Таким півням пам’ятники за життя ставити треба, а моя жінка – хай їй грець! – забий та забий. Бачиш ти, що надумалася зробити. Ні, петю, тебе я в кривду не дам. Ти мене виручив, і я тебе не покривджу. Батьківщина своїх героїв пам’ятає. Ото ж, братки, перебрав я нещодавно, голова розвалюється на частки, а жінка дулю замість чарки дає. Знаю, що має. Злий, очі б мої її на той час не бачили. Я до неї і так, і сяк, а вона уперлася – хоч ти їй що роби. Помираю, можна сказати, а не розуміє. Де ж жінці чоловіка зрозуміти? Ну! І медалі, що на фронті заробив чесним шляхом, не в рахунок. Сиджу на лавці, бідую. А тут, бачу, півень у городі гребеться... Зацікавився я, спостерігаю... І – вірите? – показалася кришка... Я іще більше зацікавився. «Давай, давай, петю, чи не той скарб, який і для мене інтерес має?»– підбадьорюю. Так! Він, трилітровий слоїк! Диво! Від радості я піднятися з лавки не можу – ноги відібрало. Підбігаю, допомогаю півню... він мені, як розумна тварина, поступається: будь ласка, далі сам копай. І стоїть, стежить за мною. Витягаю. Фу-у-у! Ось тут я, завдяки півню, й поправив і без того пропаще своє здоров’я. Так що, цей півень – герой. А жінка: забий, у чавун йому пора. Це кому? Півню оцьому? А смоли ти не їла, стара? Нізащо. Поки сам живий – і півня не дам у кривду. Ось і рятую його, бідолаху. До товариша свого везу, нехай у нього поживе... дальше від ворожого ока... А жінці скажу: та звідки ж я знаю, куди він, півень, подівся? Не бачив, скажу. А Степан у кривду не дасть. Він мене зрозуміє. Продовжим життя півню. А то, бачиш ти її, у чавун... Багато чого ви хочете-вимагаєте від нас, жінки! Скажи, петю?
Півня ж, поки й не вийшов дідунь, не було чути: спав. Ніби знав, що нема чого непокоїтись, чоловіки виручать, як колись і він їх...
АЛЕРГІЯ
У алергічне відділення звернувся хворий – чоловік середніх років, трішечки розповніле лице у червоних плямах, ніби його хто фарбою розмалював.
– Задихаюся, докторе, – поскаржився він.
– Це я бачу. Як і бачу, що у вас алергія. Цікаво, від чого вона могла з’явитися?
– Сам не знаю. Горілку не п’ю. Пиво так само. Що ви, що ви! Й близько не підношу... Одеколоном не користаюся. Сусід он, Таранкін, від нього задихався. Квіти не нюхаю. А що їм? Та що тепер ми їмо, ясна річ: картопля та сало. Раніше в мене – ви відзначте, товаришу докторе – ніколи її, зарази, не було, алергії цієї. Спочатку думав, на жінку вона... Так ні – дружину відпустив на курорт, а хвороба іще більше прогресувати почала.
– А коли жінка на курорт поїхала, ви чим займалися? – обережно поцікавився лікар.
– Та ні, наліво не ходив, – відразу чомусь почав виправдовуватись хворий.
Доктор посміхнувся.
– Мене це, до речі, не стосується. Чим ви займалися: що їли, пили, де були?..
– Ага-ага, – з полегшенням зітхнув хворий, – відкажу, відкажу. Так, значить. Про їжу я сказав, а пив квас, чай і телевізор дивився. І все, здається? Ну, там на роботу збігаю – справа відома: гроші ж треба заробляти.
– Так, кажете, як жінка поїхала на курорт, відразу хвороба почала прогресувати?
– Щира правда!
– А ви «Санту-Барбару», «Просто Марію», «Дику троянду» дивилися разом з жінкою?
– Ні, це виключно її фільми. Я тільки футбол коли, новини... Іще там різні інші передачі поважаю, які йдуть у перерві поміж рекламою.
– Що ж, диагноз ясний: у вас алергія на рекламу. Ця хвороба не тільки до вас причепилася – вона розповзається останнім часом іще швидше, ніж вірус грипу. Бачите, коли жінка поїхала на курорт, ви почали більше сидіти перед телевізором...
– Так воно й є, – згідно закивав хворий.
– Тому й хвороба почала прогресувати.
– Ось у чому справа, виявляється! – повеселішав хворий. – А я вже чого тільки не передумав! Щиро дякую вам, докторе, за диагноз. Так їсти, кажете, можна все? І нюхати?
– Все робіть, що й раніше робили: їжте, нюхайте, кохайте, а ось від перегляду телепередач поки що утримайтеся. Повністю. А потім потроху вмикайте, а як тільки на екрані з’явиться реклама – утікайте подалі від нього! Запам’ятайте: реклама – ворог вашому здоров’ю! Майте на увазі. Таким чином госпіталізувати вас нема потреби.