Книгу видали. Залишилося збути. Це виявилося не такою й легкою справою, хоча Потерухина крутилася, як білка в колесі. Гуртожитки, електрички, площі, пам’ятники – усюди там можна було зустріти поетесу. Звучали вірші! Потерухина, потроху збираючи гроші, відносила їх бородачу. Якось видавець подзвонив і поцікавився:
– Ну, як у нас ідуть справи?
– Так собі. Стараюся. Залишилося усього сто доларів...
– Даю вам, так і бути, іще три місяці. Дійте.
Потерухина зраділа і приємною новиною похвалилася дома. Дочка й зять якраз вечеряли. Почувши таке, зять випустив з рук чашку з кавою, він широко роззявив рота, а потім, трохи опритомнівши, перепитав:
– Так що... і всі три місяці ви будете жити в нас?
– Так. Буду. А де ж іще?
– Сто, кажете, доларів іще треба зібрати тому бородачу?
– Так, так: сто!
Зять нічого більше не сказав, а назавтра десь роздобув необхідну кількість грошей і вручив їх тещі-поетесі: розрахуватися з видавцем.
Тепер вона сидить у себе вдома і пише нову книжку.
ЮВІЛЕЙ
Петру Селивоновичу сповнилося п’ятдесят. Кругла дата. Ювілей. З цієї нагоди товариші-колеги зібралися разом у актовому залі, щоб поздоровити свого керівника. Звучали палкі промови, вручалися коштовні подарунки і пригожі квіти. Брав слово навіть сам міністр. А потім, злегка крякнувши, попросився привітати ювіляра інженер Тиханчик, мякий, інтелігентний з вигляду і справді тихий чоловік, який раніше ніколи на таких урочистостях не подавав голосу. Він певний час дивився в зал, декілька разів поправляв на носі окуляри, крехтав і соп, а тоді, кинувши короткий погляд на ювіляра, промовив:
– Тут багато говорилося різних слів. Слів добрих та щирих. А як же – ювілей... самі розумієте... ага. Треба. Керівник же він наш, Петро Селивонович. Батько. Тому вибачайте, що й я буду хвалити ювіляра. А чим я гірший за інших? До усього почутого тут додам, що й чоловік він добрий... на висоті, як кажуть. Орел. Тут ось сидить його половина, Генрієта Сергіївна... вона підтвердить. Бачу, бачу: мої слова у яблучко. Так-так. За ним, нашим шановним Петром Селивоновичом, бігають усі наші жінки, а з окремими він заводить навіть романи... Службові, так би мовити... Як у кіно...
По залу пройшов гомін, люди повернулися до жінки ювіляра: і треба ж таке почути їй, бідоласі, від якогось там інженера Тиханчика! Вибрав момент, негідник. А той, не звертаючи ні на що уваги, сипав далі:
– І коли б йому, здавалося, встигнути усюди? Роботи багато. Реконструкція. З планом запарка. Нові технології упроваджуємо. Однак – встигає. Молодець. Моя жінка, до речі, таксамо призналася, що директор наш--справжній чоловік. А жінці своїй я вірю, вона ніколи не бреше. Вона мене, до речі, декілька разів Петром назвала, хоча я – усі ви добре знаєте – за пашпортом Єгор. Так що, шановний Петро Селивонович, бажаю вам і надалі користатися такою ж повагою у жінок...
І Тиханчик сів.
Сидів і ювіляр.
У великій, як подалося всім, калюжі.
БЕЗКОШТОВНО НЕ ЇЗДИМО
– Контролери, контролери йдуць!– хвильою пронеслося у приміському поїзді, і Тюльіин потягнувся до торби, яку незадовго до цього акуратненько поставив на верхню поличку. Стягнув, розв’язав мотузки.
– Нехай ідуть,– сказав він упевнено і поляпав по торбі.–Безкоштовно не звик їздити. На шиї у держави не сиджу.
А контролери люди спритні – тут як тут.
– Ваш білетик,– виросла перед Тюлькіним жінка з блискучим компостером у руці.
– А, пробачте, скільки коштує зараз проїзд до Тереховки? Як і раніше?– настобурчив вуха Тюлькін.
– Шість тисяч!
– Зрозуміло! З мене– сто п’ятдесят!– Тюлькін швиденько дістав склянку і забулькав у неї з пляшки.
– Що ви робите, громадянине!– занервувалася жінка-контролер.– Показуйте білет, або платіть штраф. А він, тільки подивіться, пити здумав у грамадському транспорті. Швидше, швидше!
– Ось!– Тюлькін, посміхаючися, подав склянку контролеру.– Точнісінько.
– Я... я не п’ю !–зашарілася жінка.
– А пити й неможна,– серйозно відказав Тюлькін.– Вона, оця горілка,– не ваша, вона – державна. З цього часу – уласність залізниці. Віднесіть її у свою касу. Чи на склад. Замість тих грошей, які я повинен був заплатити за проїзд.
Жінка незграбно знизала плечами, нічого не розуміючи, бездопоможно подивилася на пасажирів, сподіваючися на іхнє співчування: що мені робити, скажіть тільки, з оцим диваком?
А Тюлькін продовжував тримати склянку у простягнутій руці:
– Беріть, беріть! Не бійтеся, горілка якісна. Самі ж робимо. знаємо, що нам будуть зарплату видавати пляшками з міцним напоєм, тому абищо не виробляємо. А як же! Так що не хвилюйтеся. Бачите скільки в мене тут пляшок? Аванс, аванс одержав. Півмісяця буду їздити у громадському транспорті і платити різні штрафи...
Жінка-контролер зробила вигляд, що Тюлькін більш не існує з його горілкою, і повернулася до бабусі, яка тримала напоготові перед нею півкачана капусти.
– Я, доню, пенсіонерка, то з мене половинка... Пенсію затримують... Беріть, беріть... Капуста добра... Своя...
Жінка з компостером почала раптом непритомніти, і її не було кому підтримати – руки в пасажирів були зайняті сосіскамі, сардельками, курячими яйцями, підшипниками, гайками...
Безкоштовно наші люди їздити не звикли!
СЕАНС КОХАННЯ
Рижиков, як тільки вийшов на пенсію за інвалідністю, то у міській квартирі буває рідко – більш живе на дачі. Рачкує там. Розвів кролів, курей, щось вирощує на грядках. До міста приїздить тільки отримати пенсію та довідатися, чи живі його хатні. Живі. Працюють та навчаються.
Ось і того дня він, стомлений і щасливий, приїхав з повною торбиною, поставив її за порогом:
– Їжте!
А сам посидів трохи перед телевізором на канапі і заснув.
Перед ранком побачив, що поряд сопе жінка. Невдовзі кобета заворушилася, почала мацати Рижикова руками, інтимно, пестливо. А губи шептали:
– Милий... коханий... любий... Як я чекала тебе!..
Рижиков отямився тільки тоді, коли жінка стягла з нього сорочку, штани, майку та труси. Лежав він у чим мати народила. І раптом дружина схопилася з ліжка і шмигнула з чоловіковою одежою у ванну кімнату:
– Ось коли я тебе зловила, немитику ти мій!
Рижиков матюкнувся, плюнув і натягнув на себе ковдру.
КРУТІ ХЛОПЦІ
Жменькін, як тільки ковтне гіркої, згадує своє поліське село Чемерівку. До того розчулиться іноді, що сльоза великою горошиною викотиться з ока. І тоді він уявляє, як підрульовує до материної хати на найкращій та найпрестижнішій іншомарці, піпікає, на ганок виходить мати, вытирає похапки об фартух худенькі руки – поспішає до нього, Жменькіна, щоб розцілувати.
– Невже ти, Колю? – уся засвітиться від щастя мати, несміло спитає.
– А то хто ж! Досить того, що батько кобилам хвости крутив! Я! Я, матінко! – І Жменькін почне виносити своє тіло з салону престижної легковушки. – Купив. Ну, як колимага?
– Ото гарна! – ляпне руками мати. – Краща навіть, ніж у синів та дочок самого голови! Молодець!
– Знай наших! – підморгне Жменькін.
Ех, мрії, мрії! За що він, Жменькін, купить той автомобіль? За гуртожиток вже півроку не платить – обіцяють, якщо не ліквідує найближчим часом заборгованість, витурити на вулицю. Штани протерлися -- хоч би на колінах, а то якраз на тому самому місці, на якому сидиш. Черевики їсти просять. Та й сам давно досита не їв.