– Мамо, рідненька, гроші потрібні,– винувато посміхнувшися, попросив він.– Хоч скільки-небудь... По можливості... Ти ж знаєш, я навіть курити кинув... враховуючи економічну ситуацію в нашій сім’ї.
– Що ж з вами зробиш?– мати потягнулася за гаманцем, відрахувала сину декілька папірців, той узяв, подякував.
А потім надійшла черга дочки просити гроші.
– І мені...– схилила вона додолу голову й соромливо протягнула руку.– Скільки можеш. На морозиво. І до театру, можливо, підемо всім класом.
Невдовзі й на долоньку дочки лягли держзнаки.
Сашко, наймолодший, він іще до садочку ходить, так само поскаржився гаркавим ротом, що і в нього нема грошей, а сьогодні вони йому дуже потрібні.
– Давай, давай і йому,– заступився за карапуза батько.–- Людина росте! Громадянин! Куди не кинь– усюди гроші. А як ти хотіла? Якщо Світланка сама піде до театру, то до них той сам приїде. З казкою.
– Ага,– потвердив Сашко і шмаркнув носом.
Мати дала декілька папірців і Сашку.
– Ну, а зараз моя черга,– протягнув руку й батько.– Відраховуй. Та швидше, швидше, а то на роботу спізнюся.
Матері нічого не залишалося, як знизати плечами і віддати решту грошей йому.
– Ось тепер повний порядок!– батько по-змовницьку підморгнув дітям і всі вони дружно висипали з квартири – хто куди.
Назавтра діти разом з батьком вітали маму з днем народження. І вручили їй подарунок. За ті гроші, що випросили у неї.
Мати просльозилася: подарунок їй дуже сподобався.
ОБМИЛИ
Тюлькін отримав спадщину – подвір’я зі всіма будівлями в своєму рідному селі.
– Залишилася спадщина-а!– словами відомої пісні виплеснув він радість і роз’яснив друзям.– Тітка Маруся, пухом їй земелька, бачите, не забула про мене. Помирала, а пам’ятала... Пам’ятала, що є в неї племінник Колька Тюлькін. Ну, і хіба ж я після всього цього, після такої щедрості, можу її забути, га?
І він просльозився, хлюпнув носом.
– Нічого, нічого,– термоснув Тюлькіна за плече сусід та товариш по випивці Грибков.– Хвилюватися не треба, нема підстав. А пом’янути тітку Марусю– варто. І спадщину обмити також треба...
– Та я!..-- Тюлькін згріб сорочку на грудях, та аж тріснула десь на спині.– Та я останню копійчину витрачу на таке!.. Не забуду тітку Марусю! Ніколи! А тепер – за мною! До гастроному! Залишилася спадщина-а-а!
Після першої чарки Тюлькін згадав рідне село, у якому не був давненько, і щиро признався, що навіть трішки й забув, яка вона з лиця була, його тітка Маруся. Нібито повнувата? І сива, здається? Чи ні?
– А яка різниця?– заспокоїв Тюлькіна Грибков.– Головне, що вона була гарною людиною. Давайте й вип’ємо за тітку.
Випили й цього разу, і назавтра, і післязавтра. Тюлькін розщедрився– навіть зняв останні гроші з ощадної книжки. «Заради такої події не шкода. Продам хату– і все повернеться з гаком!» А коли Тюлькін вибрався нарешті на село, щоб подивитися, що ж там залишилося йому в спадщину, ледве не впав від здивування: ні хати, ні сарая, ні лазні на місці не опинилося. Город та сад. І лопата посеред ділянки тирчить. Тюлькін учинив лемент. Однак у конторі колгоспу його заспокоїли– показали заповіт тітки Марусі, де чорним по білому було написано: «Якщо племінник Колька Тюлькін не з’явиться після моєї смерті за місяць, щоб оформити спадщину, жертвую своє подвір’я колгоспу. На дрова».
... Тюлькін бачив, як з труби колгоспної котельної валив густий дим. І йому нічого не залишалося, як потягтися на автобусну зупинку.
ПРОДОВЖЕННЯ НЕ БУДЕ
У сільского гармоніста Мишка є звичка забувати гармонію на гулянці, куди його запросили повеселити публіку. Відіграє, як і належить, Мишко старанно, добре вип’є і потупає додому, а гармонія буде лежати десь на лавці або на ліжку. Назавтра, ледве півень прогорлопанить, Мишко переступає поріг тої хати, де іще на столах і не доїдено, і не допито.
– Гармонію забув, – скаже Мишко.
– Гармонія зачекає, – скаже господар. – Сідай ближче до столу, полікуй голову.
– Це треба.
Вилікувавши голову, Мишко розтягає міхи, і гармонію далеко чувати, а на її заклик, дивишся, той-сей іще завітає. Поступово набереться компанія, і гуляння йде горою. А Мишко знов вертається додому без гармонії. Назавтра все повторюється. І так може бути кілька днів підряд.
Недавно у Грицька таксамо щось відзначали. Грав, відомо ж, Мишко. Було літо, тому темніло пізно і вечорина скінчилася засвітла. Багато хто бачив, як Мишко повернувся з гулянки на доброму підпитку, а ззаду мотузкою була прив’язана до його спини гармонія. Що означало – завтра продовження не будее. У Грицька більше ніж один день ніколи не гуляють.
ВСЕ Ж ТАКИ ОБДУРИВ...
До сусіда Пилипа навідався зять з військового містечка– у авіації там служить, тому без спирту не приїздить. Андрію ж дуже хотілося похмелитися. І він заходить до сусіда.
– Я вам там у город пару мішків комбікорму перекинув,-- збрехав, не моргнувши й оком, Андрій.
Сусід повірив – Андрій якраз і має справу з комбікормом: на фермі доглядчиком працює. Пилип почастував його, потім шукав-шукав той комбікорм – з ніг збився. Ну де ти його знайдеш, коли ним і не пахло? «Обдурив, негідник!»– злувався Пилип.
Андрій же увечері виправдовувався:
– А я причім? Треба було відразу забирати. Може, хто ноги приробив?
А спирт же перед очами стоїть. Назавтра знов заходить Андрій до Пилипа, киває на город:
– Там два мішки лежать, забирай.
– Знов обдурити вирішив?– настережився Пилип.– Не вийде. Показуй комбікорм.
– От, люди,– наче образився за недовіру Андрій.–Не вірять. Пішли, пішли, покажу.
Пилип і справді побачив у городі два мішки, навіть помацав їх пальцями.
– Цього разу бачу, що комбікорм.
Знов почастував Андрія.
Але ж Андрій усе ж таки обдурив сусіда – у мішках була звичайна тирса з колгоспної пилорами.
ПИШІТЬ: ОДИН НЕДОЛІК...
Василь Микитів любить росказувати різні солдатські пригоди, що колись, якщо вірити, траплялися саме з ним. У крайньому випадку– він десь був поблизу...
– А про лопатку я не розповідав? Ні? Г-ги. Приїздить перевірка. Построїли нас при всій амуніції. Під шнурок. Я на правому флангу. Перший. З мене й починають. А я ж, знаєте, у саперах служив. Підходить підполковник, бере мою саперну лопатку, крутить-вертить... придратись, хіба ж не видно, вирішив. І на того капітана дивиться, який блокнот підготував щось записувати. «Так,– каже капітану підполковник,– у рядового Микитіва лопатка брудна, тупа, держак тріснув...». Отже, налічив п’ятнадцять недоліків. Тоді я беру свою лопатку у підполковника – дайте сюди!– і шпурляю за паркан. Пишіть, кажу, один недолік: нема лопатки !.. Г-ги...
ПОЖАЛІЛА
Бабця Маруся вийшла на ганок. Був пізній вечір. З неба лило, як з відра. До того ж холодний вітер. Стара подивилася, що робиться навколо, і сама собі вголос сказала:
– І як у таку погоду злодії крадуть, бідолашні? Холоднеча ж. Сльота. Темрява. Ай-яй-яй, бідолахи, і пожаліти вас нема кому.
І тут з темноти до старої рушила доволі ладна постать у військовій плащ-накидці.
– Не бійся мене, бабусю,– сказала постать басом.– Ми вже вивели твою корову з хліва, але забирати не будемо. Ти пожаліла нас, а ми тебе. Дякую, тітко, що хоч одна ти така знайшлася. Забирай, забирай корову. Нехай під дощем не мокне...
Тітка Маруся, як стояла, так і грюкнулася обзем.
ПРОЧУХАНЕЦЬ
У міськселищній їдальні виступав нещодавно письменник Писулькін з області – оповідав про себе, ділився творчими планами, цікаво розказував про своїх героїв. Жінки, а саме вони сиділи під час обідньої перерви за столиками у залі в білесеньких халатиках, живо реагували майже на кожне слово літератора, а коли той почав розповідати про Петра, шалопута і п’яницю, сміялися до сліз. Письменник тільки дивувався: «Наче й смішного нічого не кажу, а вони, жінки, бачиш ти, аж заходяться. А може в мене що на одежі не так?» І він крадькома скерував погляд донизу, впевнився: ні, там усе так.