— Чи добре ви провели день? — питає вона.
— Дякую, дуже добре,— відповіда Неллі. — Звичайно, неприємно, що лило цілий день, але зате всі резервуари наповняться водою, а це добре, еге ж?
Неллі з огидою відчувала, що говорить нещиро, але що поробиш? Сказати, що це був не день, а казна-що, розповісти про те, що бачила в театрі? Неллі пішла в свою чепурну кімнату, сіла в біленьку ванну, але ніщо не могло відвернути її від думки, що тепер можуть допомогти тільки зачинені двері, нещирість, сліпота, що тільки від цього залежить усе її світосприймання. Нейлзу вона не сказала про це ні слова.
Поснідавши, Нейлз піднявся в синову кімнату. Вчора ввечері, повернувшися з гостей, він побачив, що Тоні читає, і потім вони сиділи вдвох до півночі.
— Добре було в гостях? — спитав Тоні.
— Так собі.
— Чи не хочеш чого-небудь випити? — продовжував син.
— Звичайно, чого б і не випити? Ти хочеш пива?
— Можу. Ось я принесу.
— Сиди. Я принесу сам, — сказав Нейлз не суворо, але досить категорично.
Йому не подобалось, коли бачив у барі таких хлопчаків, як Тоні. Дехто з його знайомих і сусідів дозволяв дітям готувати коктейлі й подавати гостям, але Нейлзу здавалося, що це не гаразд. Бо, як він гадав, діти не можуть приготувати коктейль досить добре — це по-перше, а по-друге, тим самим втрачають свою невинність, а це ж їхня окраса. Нейлз приніс пиво й віскі та сів у крісло. Його цілком заполонили якісь думки, і він тільки похмуро дивився кудись поверх килима. І син, і батько мовчали.
Нейлз розказував сину про вечірку. Майже всіх, хто там був, Тоні знав. Слухаючи батька, він одночасно думав, чи встигне його мати заснути, поки вони скінчать розмову. Хоча б устигла, думав він, щоб не чути зі спальні батьків отих любощів і важкого дихання. Атмосфера чоловічої дружби подобалась їм обом, і все ж обидва відчували себе трохи недобре, немовби грали спеціально написану для них сцену «Батько й син».
Почуття, що його відчував зараз Нейлз до сина, звалось любов'ю. Якби він був більш експансивним, якби жив у іншій країні, то підійшов би до сина, обняв би його міцно й сказав, що любить його. Але натомість узяв сигарету, затягся й забухикав так, що обличчя почервоніло. Оце бухикання найбільше підкреслювало їхню різницю у віці. «І чому б йому не кинути курити,— думав Тоні.— Може, тоді й бухикання минулося б». Безконечне бухикання, через яке батько робився таким безпомічним, нагадувало, що в світі існують хвороби, старість і смерть. Але Тоні з гордістю подумав, що його батько не такий уже й старий — він значно молодший за батька Дона Уолтема, Генрі Пастора чи Герберта Метсона. І хоч жодним видом спорту він не захоплювався, але при нагоді міг вихопити м'яча з гурту хокеїстів, забити гол у грі в футбол або з'їхати на лижах з не дуже крутої гори. Йому сорок два роки. Для Тоні це таємничий, дивовижний і старезний вік. Думка про те, що хтось прожив так довго, хвилювала його, як археолога хвилює якась реліквія шумерської або скіфської культури. Але волосся в батька ще густе, без жодної сивої волосинки, обличчя звичайне, він не сутулий і не огрядний. «Мій батько особливий», — подумав Тоні і дуже з цього радів: цю особливість успадкує й він — сину такого батька не загрожує ні сивина, ні лисина, ні огрядність чи стареча метушливість.
Нейлз поклав платівку на програвач. Тоні знав, що це, без сумніву, «Хлопці й дівчата». Нейлз майже ніколи не відвідував театрів, не цікавився музикою, але якось (це було вже так давно, що ніхто й не пам'ятає) у нього виявилось два квитки на прем'єру «Хлопців і дівчат». Хтось із його приятелів чи захворів, чи то кудись поїхав і віддав квитки Нейлзу. Він теж хотів комусь віддати, бо терпіти не міг оперет, а про Лессера і Ранйона нічого й не чув. Але Неллі саме пошила собі нову сукню, яку треба було кудись одягти, і вони вирішили сходити в театр. Сівши в крісло, Нейлз понуро приготувався слухати увертюру, але перша ж фуга викликала захоплення, яке з кожною арією все зростало. Коли дійшло до фіналу, Нейлз скочив з місця, щосили аплодував і кричав: «Біс, біс!» Уже й світло ввімкнули, а він не переставав кричати й аплодувати, і вийшов з театру одним із останніх. Нейлз був певен, що того вечора йому довелося бачити незвичайну, виставу, і він навіть склав сентиментальну теорію про трагедію всього високого. Образ Френка Лессера переплітався в його свідомості з образом Орфея, і, коли дізнався з газет, що Лессер розлучився з дружиною, йому здалося, що це нещастя й викликало «Хлопців і дівчат». Його годі було умовляти піти на інші спектаклі Лессера, бо він був певен, що в них уже почався трагічний спад його таланту. Бо ж ніхто в світі не повторив свій шедевр. І навіть здавалось, що Лессеру, як колись будівничому церкви Василя Блаженного, слід би виколоти очі. Ота вистава «Хлопців і дівчат» була як чари довгого літнього дня, чари, що вже нагадують про те, що не минути зими і смерті.