Містер Естабрук, президент «Дінафлексу» і до деякої міри мій покровитель, був пристрасним садівником. Якось увечері, коли він милувався своїми квітами, його вжалив джміль, і він помер по дорозі в лікарню. Я міг би зайняти його місце, але мене більше цікавив виробничо-торговий відділ. Отож члени правління, з ними і я, проголосували за злиття «Мілтоніуму Лімітед», аби новостворену фірму очолив президент «Мілтоніуму» Ерік Пенамбра. Голосував, а в самого на душі ніби кішки шкребли, хоч і вдавав веселого. Я навіть проробив усю підготовчу роботу для злиття фірм. Добився в акціонерів, які чинили опір злиттю, щоб вони на нього погодились, і одного за одним умовив усіх. Всі знали, що я пов'язав своє життя з «Дінафлексом» ще коли закінчив коледж, що ніде більше не працював, а тому всі відчували до мене довіру.
Через кілька днів після злиття Пенамбра викликав мене до себе в кабінет.
— Так от,— сказав він,— вважайте, що все щасливо закінчилося.
— Звичайно,— відповів я, бо думав, що тим самим він висловив своє захоплення моєю роботою. Мені ж бо довелось чимало попоїздити, а крім того, двічі злітати в Європу. Ніхто не зумів би з таким успіхом умовити акціонерів.
— Отже, все закінчено,— повторив він.— Скільки вам потрібно часу, щоб ушитися звідси?
— Я не розумію.
— Чи довго, чорти б вас забрали, ви думаєте стовбичити тут? — розлютився Пенамбра.— Чи не розумієте, що ви вже старий? За скільки можете ушитися?
— Приблизно за годину,— відповів я.
— Гаразд,— сказав він.— Даю вам термін до кінця тижня, А зараз пришліть до мене секретарку, я її теж звільню. Хоч вам усе байдуже! У вас така пенсія плюс акції, що можна байдики бити.— Пенамбра вийшов із-за свого письмового столу, підійшов до мене й обійняв. — Не хвилюйтесь,— сказав він.— Кожен з нас, рано чи пізно, мусить зіткнутися з проблемою віку. Гадаю, коли настане моя черга, я буду так само спокійний, як і ви.
— Дай боже, — сказав я і вийшов з кабінету.
Я пішов до вбиральні, зачинився й заплакав. Я оплакував підступність Пенамбри, майбутнє «Дінафлексу», долю своєї секретарки, одинокої жінки, яка у вільний від роботи час писала оповідання; гірко оплакував свою наївність, простодушність і цілковиту непідготовленість до вивертів долі. Через півгодини я втер сльози та вмив обличчя. Потім зібрав усе своє особисте майно, сів на поїзд і повідомив Корі новину. Я, звичайно, дуже гнівався, а вона злякалась та сіла за свій туалетний столик, що протягом усього нашого одруження служив їй стіною плачу.
— Плакати зовсім нема чого,— сказав я.— Грошей у нас вистачить. Ми можемо поїхати в Японію. Чи в Індію. Оглянути всі старовинні англійські церкви.
Вона не вгавала. Тоді я подзвонив нашій дочці Флорі в Нью-Йорк.
— Мені дуже тебе жалко, татку,— сказала Флора, коли я розказав їй усе.— Дуже. Уявляю, як тобі важко. Я хочу побачитися з тобою, але не зараз. Згадай свою обіцянку — ти ж говорив, що даси мені спокій!
На сцені з'являється теща, яку звати Мінні. Мінні — блондинка років за сімдесят з гучним голосом, після повторних косметичних операцій у неї за вухами чотири рубці. Вона любить без кінця відмінювати слово «модний». Про самогубство свого чоловіка, що сталося 1942 року, висловлюється так: «Тоді було модно плигати з вікон». Коли єдиного її сина вигнали з школи за непристойну поведінку і він поїхав до Парижа, Мінні сказала: «Я знаю, це ганебно, але кажуть, це зараз дуже модно». Про свій жахливий одяг вона каже: «Страх, який незручний, зате модний». Мінні лінива й злюча, і її єдина донька Кора ненавидить її. Вдача Кори прямо протилежна материній. Це жінка серйозна, твереза, з добрим серцем. Здається, Кора з якогось дивного почуття самозбереження, а найбільше задля того, щоб підтримати свій оптимізм, змушена була створити міфічний образ своєї матері, зовсім не схожий на Мінну,— якусь мудру, добросерду, що весь час сидить за кроснами. Та кому не відома лукава переконливість вигадки?
Наступного дня після звільнення я безцільно ходив по кімнатах. На свій величезний подив, відкрив, що тепер, коли для мене зачинилися двері «Дінафлексу», мені просто нікуди себе діти! Можна поснідати в клубі, але забути там усі неприємності навряд чи вдасться. Я давно мріяв щось серйозно почитати, і тепер, здається, випала нагода. Я взяв томик Чосера й пішов з ним у садок. Але, прочитавши з півсторінки, переконався, що це не для бізнесмена. Потім обсапував салат, хоч це не сподобалося садівникові. Ленч із Корою був чомусь напружений. Після ленчу вона лягла подрімати. Те ж саме робила й служниця: схилившись на кухонний стіл, вона міцно спала. Дивна тиша, що залягла в будинку, пригнічувала мене. Хоч у мене був чималий вибір розваг. Я подзвонив до Нью-Йорка й замовив квитки в театр. Хоч Кора й не дуже його полюбляє, але погодилась піти зі мною. Після вистави ми вирішили повечеряти в ресторані «Сент-Ріджес». Оркестр виконував останній номер програми — гриміли труби, майоріли прапорці, барабанщик, наче божевільний, вибивав дріб, а в самому центрі танцплощадки Мінні вихитувала стегнами, тупала ногами і жестикулювала великими пальцями обох рук. З нею був якийсь непоказний тип, мабуть, постійний її партнер, що весь час оглядався через плече, наче боявся когось. Цього разу Мінні була зодягнена краще, ніж звичайно, обличчя її теж ще більше осунулось, і багато хто з публіки одверто з неї сміявся. Як я вже казав, Кора створила в своїй уяві інший образ матері — жінки, сповненої почуття власної гідності, а тому це було їй особливо неприємно. Ми повернулися й пішли звідти. Всю дорогу додому Кора мовчала.