Вранці поїхав до Нью-Йорка і подзвонив знайомому, що завжди розхвалював мою діяльність у «Дінафлексі». Він запросив мене до себе о дванадцятій, і я зрозумів, що, мабуть, хоче вкупі поснідати.
— Я хочу працювати,— сказав я, заходячи до його кабінету,— і розраховую на вашу допомогу.
— Це не так просто,— сказав він,— не так просто, як вам здається. По-перше, ви не можете розраховувати на співчуття. Всі знають про виняткову великодушність, яку виявив до вас Пенамбра. Багато хто хотів би бути на вашім місці. Багато хто має підстави вам заздрити. А люди не дуже охоче допомагають тим, хто в кращому становищі, ніж вони. Крім того, Пенамбра, мабуть, особисто зацікавлений, щоб ви не працювали. Не знаю чому, але це так, і кожен, хто став би за вас турбуватися, викликав би проти себе гнів «Мільтоніуму». А коли говорити щиро, то ви й справді вже старий. Нашому президентові тільки двадцять сім. А президентові грізної фірми-конкурента — трохи більше тридцяти. Чому б вам не відпочивати? Чому б не поїздити по світу?
Замість відповіді я спитав, чи не знайде він мені більш-менш пристойну роботу в своїй фірмі, якщо я куплю акцій на п'ятдесят тисяч доларів? Мій друг радісно посміхнувся. Здавалось, все вирішувалось надто просто.
— Я з задоволенням візьму ваші п'ятдесят тисяч,— сказав він,— але щодо роботи, то не знаю...
Зайшла секретарка й нагадала, що він спізнюється на ленч, де обговорюватимуться справи фірми.
Я зайшов до ресторану в провулку чогось випити та попоїсти та потрапив у один з тих закладів, куди ходять одинаки читати вечірні газети та їсти рибні страви і де, не дивлячись на кольорові абажури й приглушені звуки, панує атмосфера змови й заколоту. Схожий на бандита з Корсо ді Рома метрдотель ходив, стукаючи підборами своїх італійських черевиків і згорбившись, наче в плечах йому тиснув фрак. Він сказав щось образливе буфетнику, бо той притишеним голосом шепнув офіціанту: «Я його вб'ю! Я колись його вб'ю!» Офіціант так само тихо відповів: «Ми разом колись його вб'ємо!» До них підійшла дівчина з гардероба, і всі троє почали тихо про щось змовлятися. Вона, виявляється, бажала негайно вбити директора ресторану. Метрдотель підійшов до них, і змовники розбіглися. Я випив свій коктейль, замовив салат, і раптом через перегородку, що відділяла мене від сусіднього столика, долинув пристрасний монолог. Я мимоволі прислухався.
— Їду я в Міннеаполіс,— розказував хтось.— Мені треба було туди у справах. Тільки заходжу в свій номер — і будь ласка, дзвонять. Їй, бачте, треба було мені сказати, що нема гарячої води. Питаю, чому не викликала слюсаря, а вона — в плач. Ну, гаразд. Пригадую, що в Міннеаполісі є чудова ювелірна крамниця, йду туди та купую їй сережки. Сапфіри. Вісімсот доларів. Дарую їй, і ми йдемо в гості до Барнстеблів. Повертаємося додому, а однієї сережки нема! Де згубила — не пам'ятає, їй зовсім байдуже. Не хоче навіть подзвонити Барнстеблам, чи не знайшов їх хто-небудь на килимі. Тоді я кажу, що це все одно, що кидати гроші в огонь. Вона — в плач, сапфір, мовляв, холодний камінь, як і я. Ніби в моєму подарунку не було ні краплі кохання. Бо я, мовляв, купив ті сережки, нічого до неї не почуваючи. Я не вклав у них ні почуття, ні думки. А ти хотіла б, кажу, Щоб я сам їх робив? Може, мені повчитися де-небудь, як їх робити? Щоб кожен удар молотка був як поцілунок? Може, їй цього треба, чорти б її взяли! І після цього довелося знову самому спати у вітальні...