Я жував і слухав. Та все ждав, коли заговорить його співрозмовник, коли скаже хоч слово співчуття чи згоди, але так і не діждався. Мені здалося, що той чоловік розмовляє сам із собою, навіть заглянув за перегородку, але автор монолога був у кутку, і його не було видно.
— А в неї ж свої гроші, — вів далі той самий голос.— Я плачу податок за її капітал, а вона викидає гроші на ганчір'я. Суконь, черевиків у неї — без ліку, троє хутряних пальт, чотири парики! Чо-ти-ри! А коли я купую собі костюм, то відразу ж називає мене марнотратником. А треба ж хоч інколи купувати дещо собі. Не можу ж я ходити на роботу в лахмітті, наче якийсь бродяга! Минулого року я купив собі парасолю, щоб не мокнути під дощем. Марнотратник. Позаминулого року — літній костюм. Марнотратник. Я не можу купити собі навіть патефонну платівку, бо знаю, що мене замучать. З моєю платнею — ви тільки подумайте, з такою платнею, як у мене! — ми не можемо купувати бекон на сніданок. Тільки в неділю! Бо бекон, бачте, неекономний. А глянули б ви на рахунки за телефон! У неї є подруга, з якою вона жила у гуртожитку, ще коли вчилася в коледжі. Зараз вона живе в Римі. Мені вона не подобається. Одружена з одним дуже гарним хлопцем, моїм приятелем. Ну, так вона його зовсім замучила. Навіть став несповна розуму. А зараз оселилася в Римі, і Вера постійно їй туди дзвонить. Минулого місяця мені довелося заплатити вісімсот доларів за оті її розмови з Римом. Я їй кажу: «Вера, якщо ти вже так хочеш побазікати з подругою, то сядь у літак та злітай до неї! Це буде значно дешевше». А вона: «Я ненавиджу Рим. Там гамірно й брудно».
Звичайно, я розумію, Вері нелегко, але що я можу зробити? Мені інколи здається, що вона ладна мене вбити: гахне молотком по голові, коли я спатиму, і все. Не тому, що це я, а тому, що я її чоловік. Мені чомусь здається, що сучасні жінки — найнещасливіші створіння в світі. Вони, бачте, опинилися у відкритому морі, посеред океану. Одного разу я застукав Беру в буфетній з Пітом Барнстеблом. Це було в той вечір, коли я повернувся з Міннеаполіса, тобто коли вона загубила сережку. Я й питаю її: «Що ж це означає,— кажу,— як розуміти оте твоє загравання з Літом Барнстеблом?» А вона мені й відповідає (бачите, яка емансипована!): «Невже,— каже,— ти думаєш, що жінці досить уваги одного чоловіка?» Тоді я їй: «Може, й мені отак чинити?» Тобто якщо їй можна обніматися з Літом Барнстеблом, то хіба мені не можна покатати в своїй машині Мілдред Ренні? Вона на це зауважила, що я безсоромно тлумачу її слова. В тебе, каже, така гидка уява, що й говорити з тобою годі. А потім я помітив, що в неї пропала сережка, і після цього у нас відбулась ота розмова про холодні сапфіри й так далі...
Його голос перейшов у шепіт, а в той же час жінки, що сиділи за іншою перегородкою, почали лаяти відсутню подругу. Мені дуже захотілось глянути, яке в нього обличчя, і я гукнув, щоб мене розрахували, але коли виходив з-за столу, цього типа вже не було, і я, мабуть, ніколи вже не знатиму, який у нього вигляд.
Приїхавши додому, я поставив машину в гараж і зайшов у будинок через кухню. Кора сиділа за столом, схилившись над тарілкою з котлетами. В одній руці вона тримала баночку з отрутою проти комах. Я не певен, що це було саме так (я короткозорий), але мені здалося, що вона посипає котлети отрутою. Коли зайшов, вона здригнулася, але, поки надів окуляри, встигла поставити банку на стіл. Я вже набрався раз сорому через свою короткозорість і тепер боявся повторити помилку; і все ж отрута стояла на столі, поруч з їжею. То була сильна нервова отрута.
— Що ти робиш? — спитав я.
— А як тобі здається? — відповіла вона у верхньому регістрі.
— Я б сказав, що ти посипаєш котлети порошком.
— Я знаю, що ти невисокої думки про мій інтелект,— сказала Кора,— але прошу не вважати мене за цілковиту ідіотку.
— Але що ж ти робила з оцією отрутою? — спитав я.
— Обсипала троянди.
Мене було розбито цілком, розбито й налякано. Я розумів, що м'ясо, якщо його добряче посипати цим порошком, може спричинити смерть, а отже, поївши тих котлет, я міг умерти. Але, хоч прожив з Корою двадцять років, так і не знав, хотіла вона мене отруїти чи ні. Я налив собі мартіні й зайшов до вітальні. Це чудова кімната, з її високих вікон видно газон, дерева, небо. Суворий порядок, що панував там, здавалось, зобов'язував мене дотримуватись заведених правил: коли б не захотів обідати вдома, то кинув би виклик загальному порядку. Коли б пішов обідати в клуб, то піддався б своїй підозрі і вбив би надію, а мені будь-що хотілося зберегти свій оптимізм. Голубі стіни вітальні здавались мені кільцем у ланцюзі життя, який розірвався б, коли я дозволив собі поїхати в клуб і з'їсти там біфштекс, стоячи за прилавком.