Вночі у мене заболів живіт, і я цілу годину провів у туалеті. Кора начебто спала, коли я встав, а коли повернувся, то помітив, що вона лежить з розплющеними очима. Це мене стурбувало, і вранці я приготував собі сніданок сам. Ленч порала куховарка, і я не боявся, що вона мене отруїть. Потім я пішов у садок читати свого Генрі Джеймса, але чим ближче до обіду, тим дужче хвилювався. Пішов до буфету приготувати собі коктейль.
— Яка спека! — поскаржився я, сідаючи до столу.
— Особливо, коли сидіти в буфеті,— сказала Кора.
Я ледве одмучив свою котлету. А вона тільки поглядала на мене й зрідка посміхалася, чи то щиро, чи лукаво.
Після обіду я вийшов у садок. Мені до зарізу потрібна була допомога, і тут я згадав про дочку. Треба вам сказати, що Флора закінчила школу Вілла Мімоза у Флоренції, а потім вступила до коледжу Сміта. Але з першого ж курсу залишила навчання й поселилась у мебльованих кімнатах у Нью-Йорку з якимось психопатом. Щомісяця я посилаю їй гроші і, хоч колись пообіцяв не турбувати її, зараз, коли моє становище таке скрутне, вважав, що можу й порушити свою обіцянку. Мені здавалося, що коли б мені вдалося з нею поговорити, то переконав би її повернутися додому. Я подзвонив і сказав, що мені необхідно з нею побачитись. Флора була в доброму настрої й запросила мене на чай.
Наступного дня я поїхав у місто, пообідав там, кілька годин провів у клубі, граючи в карти та п'ючи віскі. Флора розказала мені, як до неї їхати, і я вирушив підземкою в район, де вже не був багато років. Як дивно! Я часто мріяв про те, що їхатиму в гості до своєї єдиної доньки та її коханого, і ось тепер справді їду до них. В моїх мріях мені завжди уявлялось, що наша зустріч відбудеться десь у клубі. Він з прекрасної сім'ї, Флора щаслива, її обличчя так і сяє. Він серйозний, але вже занадто; розумний, вродливий і чарівний, як людина, що її майбутнє забезпечене.
Коли я вийшов з підземки, лив дощ. Я йшов через нетрі і нарешті побачив старий будинок. Йому вже, мабуть, років вісімдесят. Дві колони з полірованого мармуру підтримували арку в романському стилі. Цей будинок навіть мав ім'я — «Рай». А на ньому було зображено ангела з вогняним мечем і чоловіка й жінку, що, зігнувшись, тримали спереду свої руки. Мазаччо? Ми бачили його у Флоренції, коли приїхали туди на побачення з донькою. Я зайшов у «Рай», почуваючи себе ангелом помсти, але, поминувши романську арку, опинився в коридорі, такому вузенькому, наче прохід у підводному човні; я люблю яскраве освітлення, але тут воно таке тьмяне, таке вбоге, що я засмутився. Мені часто сняться сходові клітки, і та, якою я зараз піднімався, здавалось, була з моїх снів. Я чув кругом себе розмови іспанською мовою, шум води в туалетах, музику й гавкіт собак.
Дуже розлючений, а може, ще й від того, що випив віскі, я три-чотири поверхи пробіг за одним духом і раптом відчув, що задихаюсь; довелось зупинитися й гидко позіхати, хапаючи ротом повітря. У Флори на дверях висіла візитка. Я постукав. «Привіт, тату», — сказала вона бадьоро, і я поцілував її в лоб. Він був приємний, свіжий, і мені пригадалися часи, коли я був щасливий. Двері вели просто до кухні, за якою була їхня кімната.
— Знайомся, тату, з Пітером, — сказала Флора.
— Привіт,— озвався Пітер.
— Добридень.
— Глянь, тату, що ми зробили! — вигукнула Флора.— Правда ж гарно? Ми тільки-но закінчили. Це Пітер таке видумав.
А зробили вони ось що. Купили в магазині медичних наочних приладів скелет і всі його кістки обклеїли метеликами.
— Чудово,— мовив я.— Чудово.
Хоч намагався не виказати, як це було мені гидко. Мене обурювало, що двоє дорослих людей бавляться замість того, щоб займатися чимось корисним. Я сів на парусиновий стілець і посміхнувся Флорі.
— То як же ти живеш, моя люба?
— Добре, тату,— сказала вона, — Дуже добре.
Я втримався, щоб нічого не сказати про її одяг та зачіску. Одягнена вона була у все чорне, волосся звисало з обох боків рівними пасмами. Мені було незрозуміле призначення цього костюма, чи, може, форми? Він зовсім їй не личив і не міг подобатись будь-кому. Чи це була демонстративна відмова від власної гідності, чи траур? Ще дивніший був костюм її приятеля. Черевики схожі на жіночі, куртка надто коротка, і він більше був схожий на лондонського вуличного хлопця минулого сторіччя, аніж на суб'єкта з Корсо. За винятком волосся, звичайно: його борода, вуса й довгі чорні патли нагадували апостола з якоїсь поганенької містерії. Хоча обличчя мав дуже мужнє, з тонкими рисами, і можна було здогадатися, що він рішуче не погодиться на будь-які обов'язки.