— Питимеш, каву, тату? — спитала Флора.
— Ні, дякую,— відповів я.— А випити у вас нема?
— Ні, немає.
— Може, Пітер буде такий ласкавий та сходить по пляшку?
— Гаразд, — понуро сказав Пітер, і я став себе переконувати, що його тон був не навмисно брутальний. Я дав йому десятидоларовик й попросив купити пляшку бурбону.
— Навряд, щоб у них був бурбон,— сказав він.
— Ну, тоді шотландського віскі.
— Тут усі п'ють переважно кисле вино,— сказав Пітер.
Тоді я лагідно подивився на нього й подумав, що його слід убити. Я з задоволенням заплатив би, щоб йому всадили ніж у спину або скинули з даху. Моя посмішка була широка, зрозуміла і по-справжньому вбивча. Парубок відразу ж накинув на себе зелене пальто,— таке театральне, як і все на ньому,— і вийшов.
— Тобі він не подобається? — спитала Флора.
— Я зневажаю його,— відповів я.
— Ох, тату, ти просто його не знаєш! — сказала вона.
— Люба моя, якби я його знав краще, то негайно скрутив би йому в'язи.
— Він дуже добрий, чутливий, благородний.
— Це одразу видно...
— Добрішої людини я не зустрічала,— вела своєї Флора.
— Радий це чути,— відмовив я.— Але я прийшов сюди не задля того, щоб базікати про Пітера.
— Але ж я живу з ним, тату!
— І все ж я прийшов, щоб дізнатися, що ти думаєш робити далі. Не можна ж усе життя ліпити метеликів до скелета! Я просто хочу знати, що ти думаєш робити далі.
— Не знаю, тату.— Вона подивилася мені в вічі.— Ніхто в моєму віці цього не знає.
— Залиш своїх ровесників, прошу тебе! Я знаю з півсотні дівчат твого віку, які чудово знають, чого вони хочуть. Всі вони мріють стати істориками, редакторами, лікарями, матерями. Всі хочуть робити щось корисне.
Пітер повернувся з пляшкою бурбону і навіть не згадав про здачу. Чи це елементарна непорядність, подумав я, чи неуважність? Флора принесла склянку й трохи води, і я запропонував їм випити зі мною.
— Ми не п'ємо,— сказав Пітер.
— Що ж, радий чути про це,— сказав я.— Поки вас не було, я говорив тут із Флорою про її плани на майбутнє. Тобто дізнався, що в неї взагалі ніяких планів немає, а тому хочу забрати її до Буллет-Парку.
— Я залишуся з Пітером,— озвалася Флора.
— А якщо Пітеру випаде нагода кудись поїхати? — спитав я.— Наприклад, за кордон, на півроку чи рік. Що тоді?
— Тату, ти не зробиш цього, не зробиш!
— Ще й як зроблю,— Зроблю все можливе, щоб ти отямилась. Хочеш поїхати за кордон, Пітере?
— Не знаю,— відповів він. Його обличчя не те щоб проясніло, але на ньому з'явився якийсь натяк на думку.— Мені хотілось би відвідати Східний Берлін.
— Що?
— Хотів би поїхати у Східний Берлін, щоб дати кому-небудь, якомусь письменнику чи музиканту, свій американський паспорт, аби він міг утекти до вільного світу.
— А чи не хотіли б ви,— спитав я, — написати слово «мир» на своїй сідниці й плигнути з дванадцятого поверху?
Це була помилка, біда, катастрофа, і я налив собі ще віскі, сказавши:
— Прошу пробачити, це я від утоми. Все ж я не відмовляюся від своєї пропозиції. Якщо ви схочете відвідати Європу, Пітере, я дам вам гроші.
— Я й сам не знаю,— сказав Пітер. — Я там уже був. Здається, я вже все бачив.
— Ну, то подумайте. А що стосується тебе, Флоро, то я забираю тебе додому. На тиждень-два. Це все, що я хочу. Бо через десять років ти будеш сама мені дорікати, що я не витяг тебе з цього багна. Через десять років ти скажеш: «І чому ти, тату, дозволив мені занапастити свої найкращі роки?» Ти будеш лаяти мене, що не наполіг на своєму.
— Я не поїду додому.
— Ти не можеш далі лишитися тут.
— Я піду працювати.
— Куди? Ти не вмієш друкувати на машинці, не знаєш стенографії, не маєш жодного уявлення про роботу.
— Я влаштуюсь де-небудь реєстраторкою.
— Боже! — вигукнув я.— О боже! Так це для цього ти була членом яхт-клубу, для цього вчилася їздити на лижвах, для цього жила рік у Флоренції, щоліта відпочивала на березі моря? Щоб стати реєстраторкою, клерком із жалюгідною оплатою і раз чи двічі на рік ходити з такими ж реєстраторками до китайського ресторану та цмулити там солодкі коктейлі?