— Просимо, просимо на наш корабель! — вигукнула місіс Райян, побачивши його на сходах.— Це мій прощальний вечір. Я їду до Норвегії.
Вона завела його в кімнату, повну гостей. Кларисса сиділа за чайним прибором. Вона розливала чай. «Гарячого?.. Не дуже?.. З лимоном?.. З вершками?..» Здавалося, це було все, що вона знала. І все ж її руде волосся й білі руки панували над усім. Бакстер з'їв бутерброд, але не відходив від столу.
— Ви й раніше були на нашому острові, Клариссо? — спитав він.
— Так.
— Ви не ходите на пляж у Холлі-Коув?
— Ні, він дуже далеко.
— Коли місіс Райян поїде,— сказав Бакстер,— я охоче відвозитиму вас туди.
— Дякую, але...
Кларисса опустила додолу свої зелені очі. Вона трохи збентежилась, і Бакстер радісно подумав, що з нею легко знайти спільну мову.
— Дякую,— повторила вона,— але в мене своя машина, до того ж...
— Цікаво, про що ви говорите? — спитала місіс Райян, опинившись між ними, і, щоб якось замаскувати своє втручання, широко посміхнулася.— Гадаю, не про геологію і не про птахів,— продовжувала вона,— і, звичайно, не про літературу й не про музику, бо Клариссу не цікавить ні те, ні друге. Еге ж, Клариссо? Ходімте, Бакстере,— і місіс Райян повела його в інший кінець кімнати і почала розповідати про те, як розводити овець. Під кінець її монолога хтось із гостей пішов. Стілець, на якому сиділа Кларисса, був порожній. Прощаючись з місіс Райян, Бакстер висловив здогадку, що вона не зараз їде в Європу.
— Таки зараз! — відповіла вона.— Я їду на материк о шостій годині, а завтра вдень відпливаю з Бостона.
Наступного дня вранці о пів на одинадцяту Бакстер під'їхав до будинку Райянів. Двері відчинила місіс Талбот, жінка, що помагала Райянам у господарстві. Вона сказала, що молода місіс Райян дома, і впустила Бакстера. Кларисса зійшла до нього у вітальню. Вона була ще вродливішою, хоч ніби трохи здивована тим, що він приїхав. Його запрошення поїхати на пляж прийняла, проте не дуже охоче.
— Чого ж, поїдемо,— сказала вона.
Коли зійшла вниз удруге, то мала поверх костюма купальний халат, а на голові ширококрисий капелюх. В машині Бакстер розпитував її, як вона планує провести літо. Кларисса відповідала стримано й ухильно. Здавалось, вона думала про щось своє і тому неохоче розмовляла. Залишивши машину, вони покрокували дюнами до пляжу. Там вона лягла на пісок і заплющила очі. Дехто із знайомих зупинявся біля них трохи побалакати, але Бакстер помітив, що ніхто довго не затримувався. Мовчазність Кларисси утруднювала розмову. Хоч Бакстера це, зрештою, не дуже бентежило.
Він кинувся у воду. Кларисса залишилась на піску, загорнувшись у халат. Коли вийшов з води, ліг біля неї, розглядаючи сусідів, що були тут з дітьми. Дні сонячні, і жінки вже встигли засмагнути. Всі вони, на відміну від Кларисси, мали дітей, але ні роки шлюбного життя, ні материнство не позбавили їх вроди, рухливості й життєрадісності. Поки він ними милувався, Кларисса встала й скинула купальний халат.
У Бакстера перехопило дихання. Принада її краси полягала в тому, що шкіра аж сяяла, на відміну від інших жінок, які почували себе в купальних костюмах цілком вільно, Клариссу бентежило й принижувало відчуття своєї голизни. Вона йшла до моря так, наче на ній нічого не було. Торкнувшись води, раптом зупинилась, бо — знову ж на відміну від інших купальниць, які весело гралися у воді біля молу, наче зграйка морських левів,— Кларисса боялася холоду. Потім, мить повагавшись, з двох бід — наготи й холоду — вона вибрала меншу, зайшла в воду й пропливла кілька футів. Вийшовши на пісок, поспішно загорнулася в халат і знову лягла. І раптом — вперше за весь ранок, і взагалі вперше при Бакстері заговорила з натхненням і навіть з почуттям.
— А знаєте, ці скелі трохи виросли з тих пір, як я тут була востаннє.
— Хіба скелі ростуть? — спитав Баксхер.
— Звичайно,— відповіла Кларисса.— Невже ви не знаєте? Скелі ростуть. Мама в розарії має камінь, що за кілька останніх років виріс на цілий фут.
— А я й не знав, що каміння може рости,— сказав Бакстер.
— Ще й як,— Кларисса позіхнула й заплющила очі. Можна було подумати, що вона спить. Коли, нарешті, розплющила, то спитала Бакстера, котра година.
— Дванадцята,— відповів він.
— Мені час додому,— сказала.— Жду гостей.
На це Бакстеру нічого було відповісти. Він повіз її додому. В машині мовчала, як і раніше, і, коли він спитав, чи можна йому ще коли-небудь заїхати по неї, відповіла, що не можна. Було жарко і сонячно, в усіх будинках відчинені двері. Попрощавшись з Бакстером, Кларисса зачинила дверцята просто перед його носом.