Можливо, Бієри товчуться на цих коктейлях і вокзалах тому, що завжди когось розшукують. Звичайно, не нас з вами, а яку-небудь англійську маркізу. Хоча іноді радіють і нам, адже в бурю доводиться шукати десь пристановиська. Заходячи до кімнати, вони перш за все розглядаються. Та що тут дивного — всі ми поводимо себе так серед незнайомих. Інша справа на вокзалі. Де б не з'являлись ці двоє, вони завжди когось шукали, перебирали очима весь натовп, зазирали під капелюхи й капелюшки, навіть за газети, що ними прикривались мужчини. І все це — аби зустріти аристократичних знайомих!
В тридцяті — сорокові роки, під час війни, до неї і після неї, фінансове становище Бієрів луснуло, бо довелось посилати дітей до дорогих ліцеїв та коледжів. Мусили, як то кажуть, викручуватись! Навіть стати на шлях авантюр — позичати гроші під фальшивий вексель, обвести навкруг пальця кількох знайомих тощо. Як наслідок подібних вчинків, а також у зв'язку з фінансовою кризою похитнулось і їхнє становище в суспільстві. Хоч вони продовжували корчити з себе панів, покладаючись на свою невідпорність і віру в щастя,— адже в Філадельфії жила тітонька Маргарет, в Бостоні — тітонька Дора. До того ж обоє були такі симпатичні. Коли з'являлись десь, їх неодмінно вітали. Хай навіть і розорились, але ж були колись огого, і всі з приємністю про це згадували. Отож прощали їм і набридливість, і оте їхнє шастання по вокзалах та дебаркадерах: бо ж, мабуть, шукали там звичного, єдино зрозумілого для них світу.
Та ось померла тітонька Маргарет. Сталося це весною. Мій бос їхав з дружиною до Англії, і я з коробкою сигар та історичним романом у руках прийшов проводжати їх на пароплав. Скрізь було повно, всі каюти першого класу майоріли од квітів і дружніх посмішок. Я віддав подарунки босові та його дружині й, шукаючи вихід, опинився біля каюти, де лунав аристократичний сміх Альфреди. Не протовпитись, шампанське ллється рікою, і, щоб утамувати моє здивування, Альфреда одвела мене вбік та пояснила: «Тітонька Маргарет полишила цей світ... І ми знову на коні!» Я випив з ними, а йдучи додому, подумав: «Чи ж надовго їм вистачить спадку тітоньки Маргарет? Боргів не порахуєш, а звички такі широкі, що й сотень тисяч не вистачить».
Я хотів би закінчити нічною зустріччю з Альфредою на розі Сорок Шостої вулиці: йшов сніг, я саме виходив з театру та помітив її з лотком олівців у руках. Вона одвела мене до підвалу, де помирав Боб. Та хіба така кінцівка задовольнила б читача?
Я вже казав, що Бієри постійно товпляться на коктейлях і вокзалах. Але треба згадати ще й пляжі. Влітку там голці ніде впасти — особливо в Лонг-Айленді й на островах штату Мен. Сидиш, і раптом закипає хвиля, а з неї виходить сама Консуело Рузвельт, містер або місіс Вандербілт з усім виводком... Та що це? Он біля самісіньких їхніх ніг виринають Бієри.
Яка приємна зустріч! Ні, таки справді приємна!
Отож їх остання поява — хоча б у нашому оповіданні — відбулася на тлі моря й літа. Ми в невеликому містечку, де-небудь, скажімо, в штаті Мен, хочемо покататись всією родиною на вітрильнику, пристати до острова й влаштувати вилазку. В готелі нам пояснюють, як потрапити до стоянки човнів, ми загортаємо бутерброди та йдемо у вказаному напрямі. Ледве знаходимо човняра, даємо йому заклад і між іншим помічаємо, що він уже зранку п'яний. Старий підводить нас до причалу, а коли відпливає, ми переконуємось, що човен, якого він всучив, цілком непридатний до руху.
Вода цебенить крізь дно, кермо пожмакане, гвинти геть заіржавіли, блоки потрощені, а коли, вичерпавши воду, хочемо напнути вітрило, з'ясовується, що воно або порване, або погнило. Під лемент дітей сяк-так розвертаємось за вітром та пристаємо до острова, де снідаємо. Назад добираємось із справжніми муками. Вітер подужчав. Не встигли відплисти, як тріснув лівий штаг, і довелось змотати вітрило. Та вже почався відплив, і нас підхопило й понесло в море. Подув вітру доконав і правий штаг. Тепер беремо дошки й гребемо з усіх сил. Та де там! Хто ж тепер визволить нас? Хто порятує? Звичайно ж, Бієри, Боб і Альфреда!
На горизонті сяє вогнями їхній катер: круг капітанського містка яскраві лави, в кают-компанії лампи під абажурами й троянди у вазах; за штурвалом — матрос. Боб кидає нам з борту кодолу. Це не просто зустріч, а несподіваний порятунок. Матрос сідає у вітрильник, а ми — не минуло ще й десяти хвилин — сидимо на містку й попиваємо мартіні. Вони відвезуть нас до себе, наші друзі. Адже у них тепер власний будинок — і власний катер! Ми здивовані, а Боб спокійнісінько пояснює: