— Що ж, доведеться відмовитись від пілюль,— сказав лікар Маллін.— Я чув про сторонню дію цих ліків, але вирішив піти на риск. Правду кажучи, я не знаю, що вам і порадити, місіс Нейлз. Може б, вам проконсультуватися у психіатра? Я спілкуюся з лікарем Бронсоном і можу дати вам його домашній телефон.
Умовляти психіатра відвідати хворого дома виявилось ще важче, аніж терапевта. Та коли Неллі детально йому все розказала, він пообіцяв приїхати О третій. Неллі стояла біля вікна й бачила, як під'їхала яскраво-голуба машина спортивного типу, з відкидним верхом; через продовгуватий капот вона мала якийсь хижий вигляд, що підкреслювало її велику вартість. Це трохи збило Неллі з пантелику: адже це лікар, який повинен виліковувати хворих від суму й меланхолії. Та коли він виліз із свого спортивного автомобіля, його зовнішність видалася набагато скромнішою, аніж можна було гадати. Він справляв враження людини з потойбічного світу, пригніченої й непевної в собі. Він зачинив машину і, хрускаючи суглобами пальців, набурмосено почав оглядати її. Потім піднявся східцями й подзвонив.
Він не мав, звичайно, при собі ні портфеля, ні будь-якої іншої ознаки своєї професії. Їй здалося, що в ньому багато дечого від утомленого й добродушного дантиста. Поки Неллі розказувала про синову хворобу, він, хрускаючи пальцями, ходив по кімнаті, немовби навколо бормашини. Його сутулий вигляд змушував думати, що він усе життя мав справу з лежачими хворими, а його тихий, сумний голос, здавалося, обіцяв видужання. Неллі відвела його до Тоні й зачинила двері, Через п'ятдесят хвилин від зайшов до неї у вітальню.
— Боюся, місіс Нейлз, що ваш син серйозно хворий. Але найгірше те, що він не йде назустріч лікарю. Може, вам краще покласти його в лікарню?
— В яку?
— Ну, хоча б у санаторій Стоунхендж, що в сусідньому містечку. Я туди часто направляю своїх хворих. Може, він матиме добру реакцію на електрошок.
— Ой, ні! — вигукнула Неллі і заплакала.
— Електрошок зовсім нешкідливий для здоров'я, місіс Нейлз. Після першого сеансу хворий не знає, що з ним діється. Це лікування не дає ніяких сторонніх явищ.
— Ні, ні,— повторила Неллі, — тільки не це.
— Розумієте, місіс Нейлз, він важко хворий. Щоб встановити, що це за хвороба, необхідне застосування активної психотерапії протягом кількох місяців. Вихідці з його покоління й середовища часто завдають нам такої мороки, що ми не знаємо, що з ними робити. Ви, мабуть, давали своєму сину все, що він хотів?
— У межах розумного,— відповіла Неллі.— Машини, наприклад, він не має.
— Я помітив у нього й магнітофон, і програвач, і повну шафу дорогого одягу.
— Ну, то й що?
— А те, що в середовищі, до якого ви належите, спостерігається тенденція заміняти духовні цінності матеріальними.
— Але ж Еліот майже щонеділі ходить до церкви,— заперечила Неллі.
І тільки вимовила ці слова, як їй самій вони здалися непереконливими й легковажними. Вона-бо знала, як мляво та байдуже молиться її чоловік, знала, що говіє він тільки за звичкою.
— Ми ніколи не кажемо неправди, — продовжувала вона. — Я певна, що Тоні ніколи не бреше.
Лікар слухав її із зневажливою усмішкою.
— Ми не читаємо чужих листів. Не обманюємо. Своєчасно платимо податки. Еліот кохає мене. Ми п'ємо тільки перед обідом. Я досить багато курю...
І це все? Але чого ще можна було вимагати від Еліота й Неллі Нейлз? Релігійного екстазу бородатих пророків, вогняних коней Апокаліпсиса, громів і блискавиць, священних заповітів, викарбуваних на камені?
— Ми чесні й щирі люди,— гнівно сказала вона.— І я не згодна, що ми в чомусь винні.
— Я й не хочу, щоб ви почували себе винною, місіс Нейлз. Ні в чесності, ні в щирості я великої біди не вбачаю, але факт залишається фактом — ваш син хворий, та ще й серйозно.
Задзвонив телефон. Неллі взяла трубку, і хтось попросив лікаря.
— Менш ніж за п'ятдесят тисяч цього будинку я не продам,— сказав лікар, — Якщо хочете дешевше, то я можу продати вам досить добрий сучасний будинок на Честнот-стріт. Я знаю, що його оцінили в тридцять тисяч, але то було вісім років тому. Моя остання ціна — п'ятдесят тисяч. Пробачте, будь ласка,— сказав лікар, звертаючись до Неллі.
— Будь ласка,— ввічливо відказала вона, хоч її вразила ця розмова по телефону. «Цікаво, — подумала,— яке заняття в нього основне, а яке другорядне? Чи він торгує будинками у вільний час, чи лікування божевільних — його друга професія, його хоббі?»
— Ви ще раз до нього приїдете? — спитала вона.