На дванадцятий день хвороби Тоні Нейлз зрозумів, що таке горе. Він ніколи не вважав, що дарунки фортуни роздаються так само, як горіхи на дитячих іменинах, але в глибині душі йому здавалось, що кожному відмірено його частку радощів життя, важкої праці, грошей і кохання. Так само вважав, що ота страхітлива несправедливість, яку можна бачити скрізь,— просто загадка, яка до нього не має жодного відношення. Щасливий Нейлз! І раптом його син смертельно захворів. Це не просто ще один факт у житті Нейлза — тепер таким буде все його життя. Йому судилося вже не розлучатися з горем. Щойно прокинувся, як відразу подумав, чи не почує, що східцями спускається Тоні! Бо що б не робив — пив віскі, грав у карти, працював у конторі, думав про прибутки,— йому не виходив з голови син, що гинув, приклавши подушку до обличчя. Пізнавшись із горем, він познайомився ще й із заздрістю, що її відчуває той, кого обходить щастя. Чому, справді, з усіх хлопців Буллет-Парка саме на долю його сина випала така напасть — ота дивна й невиліковна хвороба? Ні, це не він ставив собі таке питання — його змушували ставити цілий день, з ранку до вечора всі, хто жив поруч. Веселий сміх на залізничній станції змушував Нейлза гнівно й гірко запитувати, чому діти його друзів ходять, бігають, куди хочуть, а його син прикутий до постелі. Снідаючи з друзями, котрі тільки й говорили про успіхи своїх синів, він відчував такий сум і жаль, що ледь не тікав від них. А коли бачив, як вулицею хтось біг, йому хотілося закричати: «Чекай, чекай! Мій Тоні теж бігав прудко, не втомлюючись, як і ти!» Ще зовсім недавно прихильник свого способу життя, він зараз готовий був на зраду і помсту, на диверсію й шпіонаж.
— Чи ти вже знаєш Хеммерів? — спитала його Неллі ввечері.
Він відповів, що познайомився в церкві.
— Вона сьогодні дзвонила нам,— продовжувала Неллі,— й запросила на обід.
— Трохи дивно,— сказав Нейлз.— Ми ж тільки привіталися, виходячи з церкви. Мабуть, вони зовсім самотні...
Та він думав не стільки про уявну самотність Хеммерів, як про свою власну. Образ Тоні, прикутого до ліжка, змусив його забути суворі закони світського етикету. Тоні хворий, Нейлз сумує, у житті, виявляється, більше страждань і горя, ніж він гадав, то чому б не виявити великодушності, пробачити місіс Хеммер її помилку й прийняти запрошення.
— Що ж,— сказав він,— у нас цей вечір вільний, мені здається, можна сходити.
І ось через кілька днів вони під'їхали до Порохової гори. Ніч була зоряна, Венера сяяла, мов електрична лампочка, і по дорозі від воріт до дверей Хеммерів Нейлз нахилився й поцілував дружину. Хеммер сам відчинив їм двері та познайомив зі своєю дружиною й гостями. Марієтта Хеммер здавалася трохи неуважною, а може, просто була п'яна. Нейлз не дуже вмів розбиралися в людях — він заздалегідь вважав, що всі чоловіки й жінки справедливі, чисті й щасливі, а тому часто доводилось розчаровуватись. Отож відразу зрозумів, що його оптимістичну оцінку Хеммерів у церкві доведеться переглянути. На обіді було ще три пари — Тейлори, Філіпси й Хезарди. Покоївки щось не було видно. Хеммер у буфетній готував коктейлі, а Марієтта, попросивши в гостей пробачення, пішла до кухні.
— Чи давно ви знайомі з Хеммерами? — спитав Еліот.
— А я й зовсім з ними незнайомий,— відповів містер Тейлор.— Я завідую філіалом Форда в Буллет-Парку, а він купував у мене машину та й запросив. Гадаю, в них буде дві машини, як у всіх тут на Пороховій горі.
— А я продав їм свого холодильника,— сказав містер Філіпс.