На вівтарі, вкритому пурпуровим покривалом, стояли хризантеми і, як символи духу й плоті, горіли дві свічки. До церкви увійшов Чарльз Стюарт і сів на одну з передніх лай. Його зовнішність трохи збентежила Нейлза. Піджак висів на ньому, як на вішалці. Він, мабуть, дуже схуд; цікаво тільки, на скільки? Фунтів на сорок, а то й на п'ятдесят. Просторий піджак підкреслював, який він худий та знеможений. Чи не рак у нього? Але ж їхні дружини подруги, і коли б це так, то Нейлз уже давно почув би. Бо ж чутки про рак — вірні чи невірні — летять швидше за вітер. Нездоровий вигляд друга змусив Нейлза замислитись про таємничість недуги й смерті. Думаючи про смерть, він згадав, що з півроку тому батько Чарлі загинув десь у Південній Америці під час авіаційної катастрофи. Тут йому майнула думка: та Чарлі ж у батьковому костюмі! Як це все просто! Нейлз так і розквітнув: життєвий практицизм одержав, бачите, перемогу над смертю.
В цю мить до церкви зайшла незнайома пара.
Жменька жінок і чоловіків, що звичайно приходили до вранішньої відправи, була така незначна, що Нейлз прекрасно знав їх усіх. Новачки траплялися дуже рідко, і тому цілком зрозуміло, що Нейлза дуже зацікавила ця пара. Їм обом, і жінці й чоловікові, було, мабуть, років по сорок: його каштанове волося без жодної сивої волосини. Вони могли б бути рекламою здорового моногамного шлюбу. Жінка присіла перед розп'яттям, власне, це був лише реверанс, а не уклін. Чоловік хитнув головою перед хрестом. При згадці про діву Марію вона зігнула коліна ще раз, він же стояв, як і раніше. Колись вона, мабуть, була дуже вродлива, і відчувалось, що ніколи не втратить влади, яку їй подарувала природа, надавши її рисам такої принади. Обличчя чоловіка було випещене, пристойне і — за винятком веселих очей — досить звичайне. Обоє виразно й голосно вимовляли «амінь».
Нейлз подумав, що ця чудова й граціозна жінка — одна з тих, для кого шлюб осяяний вічним ореолом святості. На її обличчі не можна було знайти й натяку на будь-який жаль чи смуток. Вона прекрасна, гадав Нейлз, у всіх ролях: пристойна дружина, розумна мати, тактовна господиня, кохана подруга. Шлюб і створений саме для таких, як вона. Може, саме таким, як вона, шлюб зобов'язаний уже тим, що існує.
Що ж до її чоловіка, то хтось інший, менш добродушний, аніж Нейлз, побачив би в ньому людину, яка, коли б досягла відповідного становища, могла б гребонути доручені їй на збереження два мільйони доларів, аби вгамувати свій страшенний сексуальний потяг і заткнути пельки тим, хто знає про це її лиходійство. Цей же скептик сказав би про дружину, що вона злючка, яка з неробства цмулить собі потихеньку шеррі, а вночі мріє про чоловічий гарем. Але Нейлзу цього дощового ранку вони здавалися людьми, гідними наслідування. Все в них справжнє-справжнісіньке — і високе почуття гідності, і гаряча пристрасть, і світлий розум. І хоч їхній життєвий шлях не устелений квітами, вони на все, що б їм не випало,— успіх чи невдача,— дивляться, не забуваючи про здоровий глузд.
Відпустивши прихожан «з миром», священик залишив вівтар і прошепотів останню молитву з ризниці. Звуки цієї молитви здавалися Нейлзу дуже давніми і були схожі на ласкавий шепіт морської хвилі. Псаломщик погасив свічки духу й плоті, Нейлз проказав до кінця свою молитву і вслід за незнайомцями рушив до виходу.
— Ми — Хеммери,— відрекомендувався священикові чоловік.
Нейлзу відразу ж постали в уяві безконечні й зовсім не смішні, як на нього, жарти, що спричинять у місті їхні прізвища. Скільки сот, а може й тисяч, коктейлів вип'ють вони разом — Хеммер і Нейлз! Хоч Нейлз і не вважав себе забобонним, але міцно вірив у таємничу силу імен. Він вірив, наприклад, що коли подружжя Джон і Мері, то вони ніколи не зазнають розлучення: чи добре, чи зле їм буде, а вони навіки поєднані простотою своїх імен. Хоч би як ненавиділи одне одного, хоч би як зневажали, лаялись, ридали, доходили до божевілля, а розлучатись їм зась! Том, Дік чи Гаррі можуть з першої примхи їхати в Рено розлучатися, але Джона й Мері розлучить одна смерть. То що вже й казати про такі фатальні прізвища, як Хеммер і Нейлз!