— Прошу ласкаво до церкви Ісуса Христа!— виголосив священик.— Прошу ласкаво у Буллет-Парк. Отець Фрізбі писав мені про вас.
Навряд, щоб отець Фрізбі цікавився заможністю нових прихожан, але отець Рейсом з першого погляду зрозумів, що з них можна буде мати принаймні доларів п'ятсот у рік. Хоч, зрештою, бувало, що він і помилявся в подібних випадках. Бо, наприклад, сім'я Фолензбі має коней для верхової їзди і щоліта відвідує Європу, а коли зрідка й зайдуть до церкви, то кидають на тацю не більше долара. А від податків приховували не менше тисячі доларів, записавши їх у статтю благодійних видатків. Треба ж отак уміти.
— Містер і місіс Хеммер,— промовив він,— дозвольте познайомити з вами вашого сусіда містера Нейлза.
І засміявся.
У погляді, яким обмінялись Хеммер і Нейлз, таїлася цікавість і навіть якась ворожнеча. Новий прихожанин, певно, теж передбачав той небажаний, але обов'язковий зв'язок, який викликало поєднання таких двох імен. Нейлз ніколи не звертав уваги на геральдику, фамільні герби, ніколи не порпався в архівах, аби довести шляхетність походження свого роду. Все ж зараз у нього вирвалось:
— Моє прізвище колись було де Ноай.
— А я ніколи не цікавився, звідки пішло моє прізвище,— буркнув нелюб'язно Хеммер і, взявши дружину під руку, вийшов з церкви.
— Скажіть, будь ласка,— звернувся священик до Нейлза,— що думає ваш Тоні відносно конфірмації?
— Тоні грає в університетській баскетбольній команді,— навмисне голосно, щоб і Хеммери могли почути, відповів Нейлз. Він один з усього класу потрапив туди, і я просто не наважуюсь запропонувати йому облишити баскетбол.
— Гаразд,— сказав отець Рейсом.— Єпіскоп відвідає нас і навесні, та я боюсь, що тоді Тоні захопиться бейсболом.
— Може бути, може бути,— погодився Нейлз і поступився місцем місіс Тренчем, яка, схилившись над рукою священика, готова була, здавалося, поцілувати навіть його перстень, якби той був на пальцях.
Сівши в машину, Нейлз запустив «двірники», хоч дощу вже не було. Але ж усі тепер тільки й марили про такі речі та дотримувались цілої системи ознак, до якої входили й «двірники», і фари, й підфарники та стоп-сигнали. Вечірня газета містила на своїх шпальтах всі ці символи, пояснюючи значення кожного. На шибеницю того, хто мордує дітей (фари). Знизити податок на доходи (підфарники). Ліквідувати таємну поліцію (стоп-сигнал). Якщо хтось з прихожан хоче підкреслити, що він вірить у потойбічне життя і воскресіння мертвих, то такому епіскоп єпархії рекомендує вмикати «двірники». З обох боків вулиці, по якій їхав Нейлз, на садибах у півгектара або гектар стояли однакові білі будиночки. Його садиба, розміром у три гектари, містилась на західній околиці Буллет-Парка. Скраю напис: «Не смітити. Штраф 50 доларів. Винних позиватиму до суду». А під ним — старий автомобіль, три зламаних телевізори й бруднючий матрац. Таких людей, щоб уночі не спали, в Буллет-Парку дуже небагато, і найбільш загадкові й таємничі серед них ті, що викидають різний непотріб. Разів чотири, а то й п'ять на рік Нейлз знаходив на своїй садибі цілу колекцію зламаних холодильників, телевізорів, знівечених автомобілів, а найбільше — матраців. Брудні, порвані, із запахом людських тіл, вони з'являлися періодично, і ніяк не можна було їх скараскатись. Бо, як пояснив Нейлзу службовець муніципалітету, вивозити цей непотріб дорожче коштує, ніж він чогось вартий. Значно простіше й дешевше викинути його у Буллет-Парку, аніж викликати представників тресту по переробці утильсировини. Адже ніхто ще не зловив когось із порушників, щоб віддати його до суду. Хоч, правду кажучи, для Нейлза, якщо не говорити про емоційність, це й не складало особливої проблеми: слід було Неллі подзвонити в муніципалітет, і наступного ранку звідти приїжджала вантажна машина забрати цей непотріб. Але Нейлза найбільш лютило те, що якісь негідники сміють загиджувати його землю.
Нейлзів будинок (білий) мав вигляд прямокутника з колонами у стилі голландських колоніальних будівель. Внутрішнє планування таких будинків цілком стандартне, а тому, увійшовши в хол, з якого на другий поверх ведуть гвинтові сходи, можна здогадатися, не тільки як розміщені кімнати, а й як розставлено в них меблі, починаючи з двоспального мішка в кімнаті господаря, вікна якої виходять на північний схід, і кінчаючи баром у вітальні та пральною машиною в підвалі. Нейлза зустріла стара руда сучка-сетер Тессі, з якою він уже дванадцять років ходить на полювання. Вона почала глухнути, і коли дуже грюкали дверима, то їй вчувався рушничний постріл, вона вибігала на газон, щоб гнатися за підстреленою качкою чи зайцем. Писок, шерсть на хвості й передніх лапах були в Тессі зовсім сиві, і вона вже ледь-ледь могла підніматися сходами. Увечері, йдучи спати, Нейлз злегка її підштовхував. Деколи вона тихо скиглила від болю. Це були жалібні старечі звуки, яких у цьому будинку, відколи його купили, ні від кого, крім Тессі (поки що) не чули. Нейлз частенько розмовляв з нею, як з рівною. Вранці він бажав їй доброго ранку й питав, як вона спала. А коли стукав по барометру й дивився на небо, то питав, що вона думає про погоду. Снідаючи, він давав їй з'їсти сухарик, потім обговорював з нею передову в «Таймсі», а коли їхав на станцію, то, як добрий господар, бажав їй гарно провести день. Готуючи після роботи коктейлі, він частував її крекерами чи китайськими горіхами; часто й камін запалював не стільки задля себе, як для неї. Нейлз давно вирішив, що, коли Тессі прийде час помирати, він поведе її за троянди в садку й застрелить. З віком у Тессі з'явилося дві слабості: вона боялася висоти й грому. Почувши перший гуркіт грому, вона відразу ж бігла до Нейлза і не відходила від нього, аж поки не вщухав дощ. Восени Нейлз усе ще брав її з собою на полювання.