Выбрать главу

Директор лікарні не мав медичної освіти, але, як ото новобранець залюбки вживає військові слова, він вельми любив похизуватися науковою термінологією.

— В середу був перукар, але я не дозволив фарбувати їй волосся, бо ви ж просили цього не робити.

— Так, моя мати ніколи не фарбувала волосся,— погодився Нейлз.

— Я знаю,— відгукнувся директор.— Але клієнти люблять, щоб їхні рідні мали хороший вигляд. Я їх називаю «мої ляльки»,— продовжував він ніжним голосом.— Бо вони таки ляльки і є: схожі на людей, але не зовсім справжні.

Нейлз вирішив, що директор у дитинстві грався ляльками. Бо чому б йому інакше прийшло в голову таке порівняння?

— Ми їх одягаємо,— продовжував швед.— Ми їх роздягаємо. Ми їх зачісуємо, говоримо з ними, хоч вони й не відповідають. Я завжди думаю про них, як про своїх ляльок.

— Можна мені її побачити?— спитав Нейлз.

— Звичайно.

Директор повів його мармуровими сходами нагору і відчинив двері до палати. Це була маленька кімнатка з одним вікном. Колись це була, певно, дитяча спальня.

— А минулого четверга вона раптом заговорила,— провадив директор.— Няня саме її годувала, як вона сказала: «Що це за нора...» Тільки не так виразно. От ми вже й прийшли.

Він зачинив двері, і Нейлз покликав:

— Мамо, мамо...

Він дивився на її сиве рідке волосся і на штучні зуби, що лежали в склянці на тумбочці. Груди її ледь-ледь піднімалися, ліва рука ковзнула по ковдрі. Нейлз благав лікаря, аби той не заважав їй (як він висловлювався) померти, але лікар відповів, що його обов'язок — рятувати людей від смерті. Інертне, змучене, до всього байдуже тіло, що лежало перед Нейлзом, все ще зберігало свою владу над ним. Вона ж була колись прекрасна жінка — ввічлива, добра, любила своїх дітей і чоловіка, а тепер так повільно, так важко помирала. Така несправедливість похитнула віру Нейлза в мудрість цього світу. Здавалось, в нагороду за своє прекрасне життя, його мати повинна б хоч померти легко й достойно. Апостольське послання про те, що смерть — це кара за гріхи, він розумів буквально: злим — хвороби, праведникам — здоров'я. Байдуже тіло, що лежало перед ним, заперечувало цю наївну думку. Мати повела рукою, і Нейлз помітив на її пальцях діаманти. Мабуть, няня наділа їй усі її персні.

— Мамо,— повторив Нейлз.— Мамо, чим я можу тобі допомогти? Хочеш, щоб прийшов сюди Тоні? Або Неллі?

Нейлз згадав батька. То був чудовий мисливець, прекрасний рибалка, майстер випити й душа товариства. Коли Нейлз учився ще на першому курсі, то приїхав додому разом зі своїм товаришем. Нейлз обожнював товариша і з гордістю познайомив його з батьком, який зустрічав їх на вокзалі. Той зневажливо глянув на друга і тільки похитав головою, немов дивуючись, який то поганий смак у сина. Нейлз гадав, що вони поїдуть додому обідати, але батько повіз їх у ресторан при готелі. На естраді грав духовий оркестр, поміж столиками танцювали пари. Коли батько став замовляти обід, Нейлз раптом зрозумів, що він зовсім п'яний. Він жартував з офіціанткою і, намагаючись її вщипнути, перекинув склянку з водою. Коли ж оркестр почав грати, він вийшов з-за столу, пройшов поміж парами до естради і, вихопивши в диригента паличку, почав нею розмахувати. Всім це здавалося дуже смішним, всім, крім Нейлза, який, коли б у нього був пістолет, так і стрельнув би в батькову спину.

Старий розмахував сивим волоссям, крутився, підскакував, вимагав від оркестру то фортіссімо, то піаніссімо,— одне слово, удавав пародію на диригента. Це був його найкращий номер у клубі. Оркестранти сміялись, диригент реготав, офіціантки, поставивши таці на стіл, дивилися, а Нейлз занурювався все глибше й глибше в безодню своєї ганьби. Звичайно, він міг би взяти з товаришем таксі і поїхати додому, але це тільки б погіршило його стосунки з батьком. Попросивши в товариша пробачення, він пішов у туалет і схилився над раковиною. Тільки так і міг висловити своє обурення. Коли повернувся, батько допивав свою третю чи четверту чарку віскі. Нарешті вони поїхали додому. Батько заснув у таксі. Нейлз допоміг йому зійти на ганок, радіючи, що хоч цим може виказати свою турботу. Він щиро хотів би любити старого, але ж як довести свою любов? Батько пішов до своєї кімнати, а мати зустріла Нейлза лагідною, сумною, всезнаючою й такою ласкавою посмішкою.

У батьковій кімнаті було два стільці. На одному сидів Нейлз, а на другому лежала подушка. Досить ступити до того стільця, взяти подушку, накрити матері обличчя, потримати якусь мить — і муки її скінчаться. Він підійшов до стільця, зняв подушку і знову сів, тримаючи її на колінах. А що, коли вона вчинить опір? Якщо, незважаючи на біль і майже повну втрату свідомості, інстинктивно намагатиметься жити? Раптом опритомній і зрозуміє, що її душить власний син? Ось про віщо думав Нейлз за сніданком.