Зайшла моя дружина з порожнім чемоданом, і я його відніс на верхній поверх. Тут було чисто й затишно. Все стояло на своєму місці, і ця охайність, на відміну од вітальні, створювала атмосферу серйозності й чесності. Я подумав, що попередній господар багато часу проводив саме тут.
Починало темніти, і ми разом з дружиною й дітьми пішли до моря. Довга біла лінія прибою, наче безконечна дорога, тяглася вздовж узбережжя так далеко, як тільки можна було бачити. Ми стояли з дружиною, міцно обнявшися,— бо хіба ж всі ми не приїжджаємо до моря як закохані: і чарівна жінка в купальнику для вагітних зі своїм вродливим чоловіком, і вже немолоде подружжя, що хоче вилікувати тут свою подагру, і стиляги з дівчатами, для яких море і його безмежна далечінь ніби обіцяють, що для них ось-ось настане пора ідеального й легковажного кохання. Коли зовсім стемніло і вже треба було лягати, я розповів своєму меншому синові казку. Він спав у тихій кімнаті, що виходила вікнами на схід, де на морській косі стояв маяк, і його світло падало просто у вікно. Потім я помітив щось у кутку на плінтусі, мені здалося, що це нитка чи павутина. Я нахилився й побачив, що то хтось написав маленькими літерами: «Мій тато — пацюк, бридкий пацюк». Я поцілував сина, сказав йому на добраніч, і пішов спати.
В неділю була чудова погода. Прокинувшись, я почував себе прекрасно, але, гуляючи перед сніданком, відкрив ще одне сховище пляшок з-під віскі — за шовковицею. І знову відчув огиду, ледве не відчай. Я вже не міг позбутися думки: а хто ж справді був отой містер Грінвуд? Мені здавалось, що в нього було якесь велике горе. Навіть ладен був сходити в село й розпитати, але мені здалося, що це буде негарно.
Того ж дня, трохи пізніше, я знайшов у шухляді буфета його фотографію. Скло рамки було розбите. Він у формі майора військово-повітряних сил, обличчя довге й романтичне. Він мені сподобався, як сподобався перед цим отой приз яхт-клубу. Але ні спортивний трофей, ні фото не могли пробачити таку занедбаність будинку. Все мені тут не подобалось, і це, мабуть, псувало мені настрій. Коли я спробував повчити старшого сина ловити рибу під час прибою і в нього весь час заплутувалась вудка, а в катушку набралося повно піску, ми з ним посварилися. Поснідавши, поїхали до причалу човнів, де мав бути й парусник, якого ми найняли разом з будинком. Але коли я спитав про човен господаря причалу, той засміявся. Човна не спускали на воду ось уже п'ять років, і він геть розсохся. Це було для мене чималим розчаруванням, але я все ж не гнівався і не подумав про містера Грінвуда, що він нечесна людина, хоч справді він був таким. Я вже співчував йому, бо вважав, що якісь важкі обставини змусили його вчинити так. Того вечора я взявся читати одну з його книг і помітив, що подушки на дивані чомусь тверді. Просунувши руку, витягнув з-під них три журнали, у яких ішлося про повітряні ванни. Вони були ілюстровані багатьма фотографіями чоловіків і жінок, на яких не було нічого, крім взуття. Я вкинув їх усі в камін і хотів підпалити, але папір був цупкий і погано горів. «А чому це мене так дратує? — думав я.— Чого мені так багато думається про цього самотнього п'яницю?» В коридорі на другому поверсі тхнуло так, наче там жила кішка, яку не привчили до місця, або ж була зіпсута каналізація. Мені цей запах чомусь здавався концентратом найбільшої сварки. Тієї ночі я спав погано.
У понеділок задощило. Діти цілий ранок пекли щось із тіста. Я гуляв понад морем. Після обіду ми оглянули місцевий музей, в якому було опудало павича, німецька каска, снаряди, колекція метеликів і кілька старовинних фотографій. Об дах музею весь час тарабанив дощ. Вночі мені приснився дивовижний сон. Мені приснилось, наче я пливу пароплавом «Христофор Колумб» у Неаполь вкупі з якимось дідусем. Він ще не заходив до каюти, де ми обидва мали спочивати, але його речі вже лежать купою на нижній полиці: засмальцьований капелюх, стара обтріпана парасоля, книжка в м'якій обкладинці, пляшечка з проносними пілюлями. Мені схотілося випити. Я не п'яниця, але уві сні відчуваю фізичні й моральні муки алкоголіка. Я пішов у бар. Він був зачинений. Але бармен ще не пішов, він щось підраховував, а пляшки на полицях були завішані марлею. Я попросив його відчинити бар, та він сказав, що цілих десять годин прибирав каюти і хоче спати. Я запитав, чи не міг би він продати мені одну пляшку, але італієць-бармен відмовив. Тоді я схитрував і сказав, що ця пляшка потрібна не мені, а моїй малій донечці. Його відношення до мене відразу ж змінилося.