— Пробачте, — підійшов до Роггльса Лавров, — ваш колега забув на столі сигарети. Чи не змогли б ви передати йому цю пачку?
— Дуже жаль, але навряд чи я його побачу найближчим часом, — ввічливо відповів Роггльс і попрямував далі, взявши дівчат попід руки, чим остаточно збентежив їх.
— Скажіть, — запитала Люба, — вашому колезі за цей вчинок у буфеті щось буде?
— Черговий секретар посольства прочитає йому нудну лекцію про шкоду пияцтва і відправить на своїй машині в готель, — посміхаючись відповів Роггльс.
— Правда, що у вас неприємності? Коли ви повернетесь додому, в Марсонвіль, вони вас… ну… я… — так і не договоривши, Машенька знітилася і почервоніла.
— А що вам відомо про мої неприємності?
— Все. Я читала в газеті. Вони примусили матір зректися вас? За що? За правду?
— У нас в Альтаїрі говорять: «Леді Трабл приходить до вас додому, приймайте її всерйоз і надовго». Трабл, по-російськи, біда.
— Я знаю. Ми вчимося в інституті іноземних мов, на англійському.
— На якому курсі?
— На третьому.
— А ви залишайтесь у нас, в Радянському Союзі, — сказала Люба.
— Якщо всі ми будемо кидати батьківщину, хто ж боротиметься з середньовічним варварством панів морісів поджів?
Після закінчення вистави вони вийшли разом. Люба жила поблизу, в Брюсовському провулку. Вона попрощалася з ними і пішла сама. Машенька жила в новому висотному будинку на Котельничеській набережній. Роггльс запропонував дівчині відвезти її в таксі, але Машенька відмовилась, і вони попрямували пішки через Красну площу.
Вітер вщух. Ішов лапатий сніг. На металевому каркасі майбутнього будинку в Зарядді спалахували сліпучі вогні електрозварки.
Вони йшли по набережній мовчки. Поруч з Роггльсом, високим і сильним, Машенька здавалася маленькою і тендітною. Дівчина відчували, як тепло його руки проникає крізь рукав шубки, викликаючи в ній якесь нове, ще незнане, хвилююче почуття.
8
ПОРТФЕЛЬ З МОНОГРАМОЮ
У Целендорфі, південно-західному районі Берліна, на Клейалеї, вулиці особняків і вілл, зрештою, як і всюди на Заході, реклама «Кока-кола» настирливо лізла в очі, настирливо кричала про себе з дахів автобусів, із стін будинків, з рупорів гучномовців, з екранів телевізорів і кінотеатрів.
З того, як Адам Кноль розглядав розкішний плакат «найкращого в світі напою», можна було зробити висновок, що «надихаючий», «збуджуючий», «джерело всіх радощів життя» напій «Кока-кола» був вершиною його бажань.
Зранку Адамові Кнолю не вдалося промочити горло, кухоль баварського пива був для нього недосяжною мрією. І все-таки його цікавив не «напій радості». Розглядаючи плакат, Кноль уважно стежив за людиною, яка чекала машину. В руці цієї людини, одягненої в костюм яскравозеленого кольору і пісочне пальто, був шкіряний портфель із срібною монограмою.
Людина недбало переклала портфель під пахву, засунула руку в кишеню і вийшла на середину проїзної частини. Звідси перед нею відкривалася перспектива Клейалеї. Але машини, мабуть, не було, бо «Піжон» (Кноль охрестив власника портфеля «Піжоном») вернувся на тротуар.
Адам Кноль, як він сам казав, «був геологом по обслідуванню кишенькових надр». Сумочки і портфелі були не за його спеціальністю, але… «хтозна, — думав він, — можливо, кухоль і порція сосисок сховані саме в цьому портфелі з монограмою?»
Фланіруючою ходою багатого нероби Кноль попрямував до «Піжона». Він ішов не поспішаючи, але в ці хвилини все його жилаве сильне тіло ніби акумулювало енергію для наступного стрибка.
За хвилину, чуючи за собою свистки і крики, Кноль, минувши прохідний двір, вибіг на Лімаштрасе і краще за будь-якого спринтера за п'ять хвилин фінішував на площі вокзалу Целендорфвест. Тут, заскочивши у ворота будинку, він засунув портфель за пояс штанів, застебнув піджак і, важко дихаючи, вийшов на площу. Помітивши поліцейський мотоцикл з «Піжоном» на багажнику, що наближався по Лімаштрасе, Кноль вибіг на платформу вокзалу і встиг вскочити у вагон приміського потсдамського поїзда. В останній момент, побачивши, що колишній власник портфеля вчепився і повис на поручнях хвостового тамбура, Кноль почав швидко перебиратись у головний вагон і, не доїжджаючи Фріденау, вискочив з поїзда на ходу.
«Хай йому чорт! — подумав Кноль, озираючись на всі боки. — «Піжон» наступає мені на п'яти. Мабуть, у цій штуковині стільки марок, скільки пуху в перині пана інспектора!»