Сніг ще не встигли зчистити з тротуарів, і він скрипів під ногами, а на площі автонавантажувачі загребущими руками скидали сніг на стрічки транспортерів. Нікітін дуже любив це гомінке клопітливе життя міста. Вулиця підкоряла собі ритм його мислення. Він ішов швидко, ніби кудись поспішаючи, і думав: «Важко сказати, що являє собою Едмонсон. Ще важче визначити його роль у справі зникнення Гонзалеса. У всякому разі, чиясь режисерська рука ставить цей спектакль».
Помітивши, що чергова «Победа» зупинилася біля під'їзду готелю, Нікітін поспішив до машини.
Пожидаєв жив у одному з провулків Мар'їної рощі у старому двоповерховому будинку з двома ганками. Один вів на перший поверх, другий — нагору.
Нікітін потяг за ручку дзвоника і почув, як у глибині приміщення задзеленчало, потім важко заскрипіли сходи, і перед ним з'явився сам Олексій Захарович Пожидаєв, громіздка, висока людина із зовнішністю придворного церемоніймейстера.
Господар запросив Нікітіна піднятися нагору.
В кімнаті було багато субтропічних рослин у горшках, банках, бочках, на вікнах, столах і підставках. Тут було тепло, як в оранжереї.
— У мене до вас, Олексію Захаровичу, дуже делікатна справа, — почав Нікітін, показавши господареві посвідчення. Його добродушні хитруваті очі випромінювали таке дружнє тепло і довірливість, що Олексій Захарович, ще не знаючи, що від нього вимагається, був готовий на все, аби зробити гостеві приємність.
— Третього числа, в суботу, ви, Олексію Захаровичу, на прохання іноземця, що проживає на третьому поверсі готелю, викликали таксі…
— Як же, шановний, добре пам'ятаю. Я йому таксі від готелю «Москва» брав, — охоче відповів Пожидаєв.
— Дуже вас прошу, Олексію Захаровичу, згадайте все по порядку. Що він сказав? Як сів? Куди поїхав? Він же пропав…
— Тобто як пропав? — здивувався Пожидаєв.
— Як у воду впав. Може, ви що-небудь нове скажете. Тільки на вас і надія, — сказав Нікітін.
Задоволений господар потягся до буфета, і на столі з'явився графинчик з горілкою, настояною на апельсинній кірці, і домашні пиріжки на блюді.
— Можу, шановний, розповісти. У мене з цим іноземцем дуже цікава історія вийшла. Пригощайтесь, — сказав Пожидаєв, наливаючи в чарки настойку.
— Спочатку історія, Олексію Захаровичу, а чарочка потім.
— Ну, як хочете, — не без розчарування протяг Пожидаєв і почав розповідати: — Історія, шановний, досить знаменна. Судіть самі: підходить до мене іноземець і говорить своєю мовою: «Прошу терміново таксі!» Ну, таксі, самі розумієте, на всіх мовах — таксі. Я, значить, козирнув та й кажу: «Ол райт», що по-їхньому значить «Гаразд». Іду до готелю «Москва», беру таксі, їдемо ми кругом, тут лівого повороту немає, через площу Революції, Театральну і по Охотному, і всюди світлофори відкриті. Мені ще шофер каже: «Бачиш, заради тебе нам зелена вулиця!» Приїхали. Я йому показую, мовляв, будь-ласка, по-їхньому «пліз». Він іде до дверей, я за ним. Раптом він — шасть назад, навіть мені на ногу наступив, і чую по-іноземному лається. Я через його плече виглянув. Бо цікавлюсь, чого він так злякався, і бачу: шеф-поварів чорний кіт, задерши хвоста і вигнувши спину, повільно так переходить дорогу. Тут я зметикував: іноземець забобонний. Ну, я пройшов поперед нього, відчинив дверці. Він вийшов, сів і поїхав. А коли таксі від'їжджало, мене такий розібрав сміх, що аж кольки в животі почалися…
— Пробачте, Олексію Захаровичу, чого ж вас такий сміх розібрав? — спитав Нікітін.
— А як же, шановний, судіть самі: іноземець забобонний, а номер у таксі двічі тринадцять! Коли таксі поїхало, я номер побачив — від сміху трохи не вмер.
— Так вип'ємо, Олексію Захаровичу, — повеселівши, сказав Нікітін, за російський гумор.
Вони чокиулися і випили.
— То ви кажете, таксі ЕЖ 13–13? — уточнив Нікітін.
— Літери, шановний, не пам'ятаю, а цифри точно 13–13.
— Велике вам спасибі, Олексію Захаровичу. Вважайте мене своїм боржником, — підводячись, сказав Нікітін.
— Куди ж ми, посиділи б, випили ще по чарчині, — гостинно запросив Пожидаєв.
— Не можу, на службі, — навідріз відмовився Нікітін і, попрощавшись із Пожидаєвим, вийшов на вулицю.
Номер машини починався на одиницю, отже таксі було з першого таксомоторного парку. Цей парк містився тут недалеко, за Ризьким вокзалом.
У таксомоторному парку Нікітін з'ясував, що машина ЕЖ 13–13 була першого парку третьої колони. Водій машини Артем Сухов, що працював без напарника, в цей час був у рейсі.