— Скажіть, а чому ви так точно визначаєте час появи Едмонсона? — запитав Нікітін.
— Тому що, розписуючись в отриманні телеграми, я подивився на годинник і проставив час якраз в ту мить, коли Едмонсон звернувся до мене за ключем від кімнати.
Тут було над чим подумати: Едмонсон єдина людина, з якою мав справу в Москві Гонзалес. В день зникнення комерсанта зник і Уільям Едмонсон. Сигарети «Фатум» палить Едмонсон і цієї ж марки сигарета виявлена в «Олімпії». Нарешті, машину водій кинув біля кладовища між четвертою і шостою ранку. А Едмонсон повертається в готель о сьомій п'ятнадцять ранку з масною плямою і слідами бензину на пальті.
Докази були явно проти Уільяма Едмонсона.
13
СОН
Був пізній вечір. Сюди, на дев'ятнадцятий поверх, не долинав гомін міста. Ніби зрима, тиша цього вечора давала повний простір думці. Андрій Дмитрович працював у себе в кабінеті. Вдома, в години дозвілля, він писав книгу для юнацтва про російських умільців-зброярів. Пролунав телефонний дзвінок. Крилов узяв трубку і, упізнавши голос подруги дочки, Люби Гараніної, здивувався. Прямо перед ним на листку настільного календаря було написано:
Тато!
Я пішла в консерваторію на симфонічний концерт. Будь ласка, повечеряй сам. Усе приготовано.
Маша.
Андрій Дмитрович був в повній упевненості, що дочка пішла на концерт разом з Любою.
— Так, Любаша, я тебе слухаю, — відповів він, не приховуючи свого здивування.
— Моя Красуля удома? — запитала дівчина.
— Ні, Любушка, твоєї Красулі удома немає, вона в консерваторії на концерті.
— А ви, Андрій Дмитрович, зайняті? До вас можна піднятися? Дуже треба. Я говорю знизу, з вестибюля.
Було шкода цього вечора, робота йшла на відмінно, тому, трохи зачекавши з відповіддю, Крилов сказав:
— Добре, Люба, піднімайся, — і поклав трубку. Він ледве встиг зібрати листки рукопису, як біля вхідних дверей пролунав дзвінок.
Впустивши Любу і допомагаючи їй зняти шубку, Крылов запитав:
— Чому ти називаєш дочку Красулею? Здається, це звучить недобре, я б сказав, іронічно.
— За душевну її красу, Андрію Дмитровичу, — відповіла дівчина і почервоніла.
— Душевна краса людини, Любо, — скромність. Вона не потребує ярлика. «Красуля», — ще раз повторив він і посміхнувся. — Немов кличка корови або кози!
— Добре, Андрію Дмитровичу, більше не буду, — сказала Люба і почервоніла ще більше.
— Проходь, сідай, — запросив дівчину до кабінету Крилов і додав: — Чаю зігріти, га? З морозу?
— Ні, спасибі. Я до вас у справі.
— Склянка чаю справі не зашкодить. Ну як хочеш.
Настала тривала, ніякова пауза. Люба довго водила пальцем по ручці крісла, насупивши брови, і так зосереджено, ніби для того тільки й прийшла; зрештою, зібравшись із силами, сказала:
— Я до вас, Андрію Дмитровичу, з приводу Маші…
У Крилова неспокійно тьохнуло серце, але, нічим не виказуючи свого хвилювання, він запитав:
— Погано складає заліки?
— Ні, вона складає краще за всіх. Я була у секретаря комсомольського комітету, ми порадились, і він доручив мені поговорити з вами. Машенька закохалася, — раптом сказала вона. — Ви знаєте, Андрію Дмитровичу, яка вона, коли чимось захопиться, вона вся тут, повністю, без остатку, немов одержима.
Відчувши в словах дівчини щось недобре, він, не забігаючи наперед, сказав:
— Нічого в цьому поганого не бачу. Цієї пори не минути й тобі. Кохання ніколи не принижувало людину. Воно вело її на великі діла, на подвиг.
— Так, але Машенька закохалася в іноземця.
«Ось воно що», подумав Крилов і занепокоївся ще більше.
Люба розповіла, як Машенька познайомилося з Роггльсом у Великому театрі, як розвивалося почуття дівчини, якими частими були їх зустрічі.
— Розумієте, — говорила вона, — можливо, в цьому немає нічого поганого, він — чесна, хороша людина. Треба мати багато мужності, щоб, як він, написати правду. Про нього ось і в наших газетах писали: «Прогресивний журналіст Патрік Роггльс перед судом реакції». Ось вирізка з газети, — я її для вас зберегла, — а ось його книга «Зрадники нації», — дівчина, діставши з сумочки статтю і книгу, поклала їх на стіл. — Розумієте, його навіть мати зреклася. Там, на батьківщині, його називають «Червоний Роггльс».