Того ж дня і тієї ж години, коли полковник займався допитом Пряхіна, в Центральний будинок журналістів, що на Суворовському бульварі, прийшов чоловік не дуже привабливої зовнішності. Поганою російською мовою цей чоловік сказав:
— Я Уільям Едмонсон, громадянин Марсонвіля, член Міжнародної газетної гільдії, спеціальний кореспондент газети «Марсонвіль Стар». Я хотів би зробити заяву для радянської й іноземної преси.
Через деякий час у конференц-залі зібралося чоловік тридцять кореспондентів радянських і іноземних газет.
Ось переклад заяви, яку зробив Уільям Едмонсон для представників преси:
«Я готовий до того, що на батьківщині мопс назвуть шпигуном, кремлівським агентом і ще десятками таких же прізвиськ.
Я готовий і до того, що «лорди преси» занесуть мене до чорного списку і я ніде не знайду більше роботи.
Я, звичайно, готовий і до того, що сенатор Моріс Подж обвинуватить мене в антидержавній діяльності і молодчики з «Марсонвільського легіону» кидатимуть каміння у вікна мого будинку.
Але я вірю в животворну силу правди! Я вірю в те, що прості люди всіх країн і народів, озброєні правдою, зважаться виступити і мужньо стануть до боротьби з темними силами війни і реакції.
Мовчання стає небезпечним! Мовчанням ще, можливо, можна врятувати власну шкуру, але не можна врятувати світ від катастрофи, яка йому загрожує!
Учора мене викликали в посольство і відібрали паспорт, запропонувавши завтра о п'ятій годині ранку залишити Радянську країну, яка дала мені політичний зір і сили для того, щоб виступити тут, перед вами.
Що стало причиною цього?
Правда!
Газета, користуючись моєю репутацією чесної людини, хотіла сфабрикувати черговий трилерз. Я став проти — і от результат!
Я приїхав у цю країну старим і розчарованим. Мені здавалося, що світ більше не може піднятися з-під тягаря брехні, підлоти і людиноненависництва. Я виїжджаю з цієї країни творчо натхненним, з вірою в людство і в кращі дні світу!
Я хочу, щоб ви знали, до якого ступеня падіння може дійти «вільна» буржуазна преса, як тісно переплітаються інтереси монополістичною капіталу з пресою і так званим відділом економічної розвідки. Я розповім вам кілька повчальних фактів.
У 1941 році в аргентінській провінції Мендос, у порядку подання технічної допомоги, на договірних началах працювала Марсонвільська геологічна розвідувальна партія. До того, як урядові стали відомі результати діяльності цієї розвідувальної партії, в Мендосі з'явився представник фірми Лазар Дежо, якийсь Мануель Крус Ф'єрро. За фірмою, яку представляв цей пройдисвіт, стояв Марсонвільський банк.
Фірма Лазар Дежо скупила за безцінь багато акрів землі провінції Мендос, оплачуючи ці операції чеками на Аргентинський національний банк.
Мануель Крус Ф'єрро діяв енергійно, не шкодуючи грошей, не перебираючи в способах, широко вдаючись до підкупів, підлогів і навіть до вбивства осіб, які чинили опір продажу їх земельних ділянок.
Коли всі земельні операції фірми були закінчені, геологічна партія повідомила уряд про те, що в провінції Мендос знайдено промислові поклади урану.
Нужденні, пограбовані Марсонвільським банком, який відняв у них землю, люди Мендосу почали викривати Мануеля Крус Ф'єрро. Переслідуваний народним гнівом і ненавистю, Ф'єрро втік до Сант-Яго, а потім у Марсонвіль.
До речі, Мануель Крус Ф'єрро не був аргентінцем, він був професіональним провокатором і гангстером на службі Марсонвільського банку, його ім'я… а втім я скажу про це пізніше.
Два тижні тому тут, у Москві, в кафе «Національ» я зустрів журналіста, обличчя якого здалося мені знайомим, але ім'я нічого не говорило моїй пам'яті.
Це був Патрік Роггльс. Цей журналіст привернув мою увагу книжкою «Зрадники нації». Книжка Роггльса підозріло повторювала вже підняті раніше Максом Томпсоном факти, які стосуються злочинного зв'язку монополій у дні війни.
Макс Томпсои був моїм другом, я читав його рукопис «Злочин», який так і не побачив світу. Томпсон не знайшов видавця. Арештований поліцією, він помер у спікенбургській тюрмі від туберкульозу.
Мене зацікавило, як факти з конфіскованого поліцією рукопису Макса Томпсона потрапили до рук Патріка Роггльса.
Я пригадував, що вже зустрічався з цією людиною в сорок сьомому році в Лондоні, в Ланкастр-Хаузі, на засіданні Міністрів іноземних справ чотирьох держав. Обличчя Роггльса мені було знайоме, але ім'я Роггльс я чув уперше. Я болісно намагався пригадати те, що було зв'язано з цією людиною і випало з моєї пам'яті, але… так і не пригадав. Тоді з одним співвітчизником, який їхав на батьківщину, я послав портрет Роггльса моєму другові — працівникові однієї з марсонвільських газет, — з проханням написати мені все, що він знає про цю людину. Цими днями мені привезли відповідь».