6
ЗУСТРІЧ
Був грудневий морозний вечір. Легкий, але колючий вітер гнав із Олександрівського садка дрібний сніговий пил. Полум'яніли барвисті вогні реклам. Рівним молочно-білим сяйвом заливали вулицю грона ліхтарів. Нестримний людський потік навально заповнював широкі тротуари. Шум автомобільних моторів, гудки клаксонів, жваві розмови — все зливалося в суцільний незамовкаючий гомін великого міста. В цей післяслужбовий час Москва була особливо пожвавленою і гомінкою.
Патрік Роггльс нерішуче затримався на розі, потім перетнув вулицю Горького і зайшов у кафе «Національ».
У другому малому залі, розцвіченому в м'які тони золотистої осені, виявилося вільним одне місце. Роггльс попрямував до столика:
— Дозвольте?
— Прошу! — не дивлячись на нього, різко кинув чоловік, заглиблений у читання газети. Його пряме жорстке рудувате волосся, сірі очі за товстими скельцями окулярів, гидливо опущена нижня губа, що ніби висіла на двох складках, здалися Роггльсу знайомими. Він ще раз уважно подивився на сусіда, на його світлий, явно не по сезону костюм і яскравий галстук, але так і не пригадавши, де його бачив, сів у крісло.
Зім'явши і шпурнувши газету на підвіконня, чоловік в окулярах, вдивляючись у Роггльса, промовив скрипучим фальцетом:
— Десь я вас бачив… Не пригадую… Ага! — вигукнув він. — Я бачив вас наприкінці сорок сьомого в Лондоні, в Ланкастер-Хаузі, на засіданні Ради Міністрів закордонних справ чотирьох держав.
— В Ланкастер-Хаузі… Ні, я вас не пам'ятаю… — все ще напружуючи пам'ять, сказав Роггльс.
— Я був від «Марсонвілль Стар», моє ім'я Уільям Едмонсон.
— Ось тепер я згадав — Уільям Едмонсон. «Джентльмен пера», так, здається, називали вас хлопці з Пресрум[5]? Моє ім'я Роггльс, Патрік Роггльс.
— Сто чортів! — замість привітання кинув Едмонсон. — Варто проти ночі згадати чорта, як він зразу ж і з'явиться!
— Не можна сказати, щоб це було люб'язно, — зауважив Роггльс.
— Я читав, — вказавши на зім'яту газету, проскрипів Едмонсон, — читав і дивувався! Ось у моїй кишені лежить ваша книжка «Зрадники нації». — Він вийняв книжку і помахав нею у повітрі. — Вона мені не під силу: я погано знаю російську мову, але я прочитаю її! Обов'язково прочитаю. На якого дідька вам, Роггльс, треба було так турбувати сенатора Поджа?
— Краще спокійне сумління, аніж неспокійний сенатор.
— Так, значить, ваш «Сталінград сьогодні» і ця книжка — не рекламний трюк? — спитав Едмонсон.
— Ні, це об'єктивний репортаж.
— А чи знаєте ви, що вас чекає за океаном після такого об'єктивного репортажу?
— Знаю, — спокійно посміхнувшись, відповів Роггльс і замовив собі каву з коньяком та російський пиріг з яблуками.
Едмонсон не був п'яний, але майже порожній графин з-під коньяку давав підставу думати, що «джентльмен пера» був добре напідпитку.
Змішуючи чергову порцію коньяку з боржомом — ця суміш нагадувала йому віскі-соду, — Едмонсон розглядав Роггльса. Так знавці розглядають витвори мистецтва, нахиливши голову і прижмуривши око. Він навіть витяг книжку і, порівнявши портрет Роггльса на обкладинці з оригіналом, не без заздрості кинув:
— Хай йому біс, вашому фасаду позаздрив би і сам Моріс Подж! Це єдине, чого йому бракує!
Едмонсон мав рацію, обличчя Патріка Роггльса впадало в око: у нього було темне, з бронзовим відливом, трохи кучеряве волосся, великий, ледве похилий лоб, виразні карі очі, правильна лінія носа, рота і підборіддя. Риси його обличчя створювали відчуття сили і суворої чоловічої краси. Він приваблював, викликаючи до себе повне довір'я.
Не звернувши уваги на комплімент Едмонсона, Роггльс запитав його:
— Чим ви, Едмонсон, думаєте здивувати читачів вашої газети?
— Не знаю, Роггльс. Щоправда, лише тиждень, як я в Росії, але й досі не передав до редакції жодного рядка. Був я в раменському колгоспі, оглядав університет, автозавод..
— Тепер вам залишається одне: подивитись балет «Лебедине озеро» у Великому театрі. До речі, ви можете це зробити сьогодні, — з легкою іронією сказав Роггльс.
— По-вашому, це і є головне? — не помітивши іронії, спитав Едмонсон.
— Це символ сучасної Росії, так само, як «Марсонвіль бенк білдінг»[6] або бронзова група Марса і Меркурія біля пірсу Марсонвільської гавані є символом нашої батьківщини.
— А що ж, по-вашому, є символом нашої батьківщини?
— Трущоби Марсонвіля і палаци околиць, бараки Хімічного концерну «Роман», Марсонвіль — авеню, розкіш і злидні, високий рівень виробництва і низький рівень споживання.